Ми з Ігорем жили у Львові у власній квартирі. У спадок від батьків нам дісталася дача – велика земельна ділянка з напівзруйнованим будинком. Батьки мого чоловіка наполегливо радили продати її:
– Сама подумай, для чого тобі ця розвалюха?
Але я відмовилась. З часом на цьому місці ми вирішили збудувати новий дім. Батько Ігоря Степан Васильович і мати Олена Вікторівна не допомагали нам і всіляко були проти цієї забудови. Ми самі вкладалися в ремонт. Чоловік і я брали підробітки. Я працювала вчителем і брала репетиторство. А Ігор ремонтував старі комп’ютери, як у офісі, так і на дому.
Як завершили з ремонтами, влаштували новосілля. Запросили всіх родичів і гарно провели час. Вже на наступні вихідні у гості приїхала свекруха з дочкою Іриною. Я й кажу:
– Чого ж ви Олено Вікторівно, ходите в гості без попередження? Зателефонували б, я б усе приготувала.
– А в жінки все має бути напоготові!
Згодом такі візити повторювались все частіше. Свекруха провела ледь не всі канікули. на нашій дачі. А як вона гарбузи хотіла на нашому городі посадити, я її переконую:
– У нас таке ніхто не їсть. Не любим ми з Ігорем гарбузів.
– Так, я з дочкою буду їсти, для Іринки й посадила.
– Як? На нашому городі? – не втерпів Ігор.
Ми з Ігорем в основному жили в місті, бо мали там роботу. На дачу приїжджали тільки на вихідні. І все мали ті неприємні інциденти зі свекрами. Вони навіть ключі у нас попросили, бо свекруха й серед тижня навідувалась на дачу перевірити, як там її овочі.
Якось я на роботі взяла вихідний на п’ятницю. Ми з чоловіком планували трохи відпочити і побути наодинці. Приїжджаємо на дачу, а ще з вулиці побачили, що в хаті світиться світло. Думали, то злодії. Виявилось, що свекруха справляє заручини своїй Іринці у нашому домі! Столи аж вгинаються. Всі сидять, як у себе вдома. Свекруха ще й хвалиться:
– Добре вам тут буде, діти! Зробите гойдалку на подвір’ї, басейн, будем шашлики жарити, я спечу гарбузовий пиріг. А що ще треба?
– А нічого, що то наша хата? – перервала я. – Ви ні копійки сюди не вклали, а намірились тут жити?
– Доню, та ти не так зрозуміла, – виправдовувалась свекруха. – А як це ви так рано приїхали? Тільки завтра мали бути…
– Ідіть, і щоб ноги вашої тут не було, – сказав Ігор.
Свекруха ще довго сварилась і нарікала, які ми скупі, що для її Іринки власного куточка пожаліли. І тільки її майбутній зять стояв, як укопаний, і нічого не розумів.
Тепер і вихідні у нас спокійніші. Ми з чоловіком приїжджаємо на дачу, іноді кличемо дітей чи колег по роботі, а з свекрами не спілкуємось. Думаю, що вони цей урок засвоїли і більше не попросяться до нас у гості.