Я сама з невеличкого села на Тернопільщині, переїхала до Львова на навчання. Тут, до речі, в університеті зустріла свого чоловіка Миколу. Одразу сподобався, такий розумний, веселий, дуже вихований хлопець. Після пар проводжав до гуртожитку, запрошував у кафе на каву.
Після 4 курсу ми вирішили розписатися. Хоча я мріяла про розкішне весілля, запросити купу гостей, купити красиву сукню. Однак, грошей вистачило тільки на скромне кафе, аби запросити батьків. Навіть сукню довелося позичити в подруги на розписку.
Роки 2 точно ми жили на орендованій квартирі. Піти до скверів я не могла, бо там жила старша сестра Миколи, Ольга з чоловіком та дітьми. Тим паче, квартира була маленька, всього на 2 кімнатки. І де б ми там вмостилися? А жити у моїх батьків… Ну це забуте Богом село, там і роботи нормальної нема.
Однак, у січні 2021 року свекруха Галина Дмитрівна вирішила поїхати на заробітки:
– В Італії моя кумаська Валька живе. Вона на одну бабусю працює. Та їй такі грошища платить, що здуріти можна. Чого тут сидітиму за ті нещасні 8 тисяч?
Я щиро вірила, що пані Галина таким чином хоче нам допомогти. Микола з батьком вкладали всі гроші в землю, купили ділянку в Сокільниках і там почали будову. Я також допомагала біля хати, часто варила чоловікам їсти, щось прибирала. Після роботи кулею летіла в Сокільники і потім приїздила додому десь 1 ночі.
Чоловік Ольги досить рідко приїздив. Та і сама зовиця не хотіла навідуватися на будову. Бо чого це їй дихати пилюкою та мішки важкезні тягати. Ну так ми втрьох трудилися.
Я сама вибирала меблі, плитку, шпалери, диван. От хотілося вже пошвидше заїхати в будинок і спокійно жити. Вже собі уявляла, як на кухні їсти готуватиму, гостей прийматиму.
Два тижні тому ми нарешті закінчили будову. Ще й свекруха приїхала з Італії, привезла багато гостинців та деяку техніку додому. Уявляєте, притягла навіть дорогий чайник і набір каструль. Того вечора ми приїхали на квартиру, сіли до столу.
– А коли ви поїдете папери оформляти? То ж треба ще витяг зробити.
– Так всі документи давним-давно зроблені.
– Як? Миколо, а ти мені нічого не казав.
– А чого це він має тобі звітувати? Ольга вже все підписала
Я не розуміла, що відбувається. А Микола сам зашарівся, потім взагалі вийшов на кухню.
– Ти думала, що мама будинок вам купила? Дивися, як розмріялася. Це ми для себе будували.
– Тобто?
– Ну а так. Ти не бачиш, що Олька вагітна третьою дитиною. Де ми тут всі помістимося? Цю квартиру будемо здавати в оренду.
– Але ж ви обіцяли, що нам допоможете.
– Я? Коли? Такого не було!
– Ольго, та твій чоловік навіть на будові від сили 3 рази був. Мій Микола все сам збудував, я меблі вибирала.
– Ну і що? Я потім знову в Італію поїду, вам зароблю. Не псуй вечір своїми докорами.
Я аж розплакалася, встала з-за столу та пішла одягатися. Микола всю дорогу додому мовчав.
– Ти знав і нічого не казав? Як ти міг?
– Ну так мама вирішила. Мовляв, спершу треба Ользі будинок, а потім нам. Вона ж вагітна.
– А я дітей не хочу? Мені вже набридло жити на орендованій квартирі. Вони ще й свою вирішила здавати. Це нормально?
Словом, я дуже розчарована у поведінці родичів. За моєю спиною затіяли такий хитрий план. Я, як ненормальна, все вибирала прибирала. А потім ось така правда вилізла…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!