Свекруха ставилася до мене, як до найзлішого ворога. Я стільки сліз випллакала, що згадувати страшно! Але доля їй щедро відплатила…

Коли я була незаміжньою дівчиною, ніколи й подумати не могла, яке життя мене чекає після весілля. Випало мені на долю складне випробування — ділити одну кухню зі свекрухою.

Зі своїм майбутнім чоловіком Андрієм я познайомилась в університеті. Ми шалено закохались й незабаром одружились. І все було б добре, якби не мама Андрія, яка мене не приймала.

Не розумію, чого так. Напевно річ у тім, що Василина Андріївна виховувала сина сама. З батьком він був незнайомий, бо той залишив Василину Андріївну, як тільки дізнався про її вагітність. Юна дівчина не була готовою до дітей, тому після того, як народився Андрій, вона віддала його на виховання своїй матері, а сама продовжила гуляти та насолоджуватись молодечим життям. Вона завжди дуже мало уваги приділяла синові, адже тоді її цікавили лише чоловіки. 

Згодом Василина Андріївна вийшла заміж та народила ще одного сина. Молодшого сина вона завжди любила більше, купувала йому найкращий одяг, на День народження були найдорожчі подарунки, про які Андрій міг лише мріяти. Він навіть жив окремо з бабусею в селі, в старій хаті, де було сиро та холодно взимку.

Після закінчення школи Андрій не продовжив навчання, а відразу пішов працювати. Через деякий час його забрали в армію. Коли служив молодший син, мамуся йому передавала величезні сумки їжі, солодощів, а про старшого навіть не згадувала. 

Після весілля ми з чоловіком переїхали жити до свекрухи, оскільки у неї була трикімнатна квартира. Місця якраз цілком достатньо, але свекруха з перших днів мого перебування у квартирі робила усе, щоб ми з’їхали. Якщо чесно, мені навіть пересуватись у тій квартирі було страшно. Вічно їй все було не те і не так. То одяг не туди повісила, то їжу її брати не можна, вікна без дозволу відчиняти також не можна було. А нещодавно вона купила нову пральну машинку і заборонила мені нею користуватись, мовляв, за свої гроші купувала не для того, аби ми її зламали. Тому я змушена свої речі прати вручну.

По життю я дуже спокійна людина, і мене важко рознервувати чи вивести з себе, але свекрусі це чудово вдається. Чесно кажучи, таких людей я просто ще в житті не зустрічала. Добре, що чоловік завжди мене захищав, і Василина Андріївна при ньому до мене навіть не говорила. Але коли Андрія вдома не було, то починалося справжнє пекло для мене. Зазвичай, в такі моменти я також старалась вийти з хати, щоб не вислуховувати свекруху, але інколи мені так хотілося просто спокійно полежати на ліжку та навіть це я не могла зробити. Свекруха навмисне вмикала гучно телевізор, який знаходився у нашій кімнаті та сиділа доти, доки я не виходила з квартири. 

Пошепки

Коли я прогулювалась містом, то любила заглядати у чужі вікна, щоб уявити собі власне житло, і як ми в ньому живемо. Ви мене запитаєте чому я все це терплю? А я й сама не знаю відповіді. Мабуть, все це через велику любов до свого чоловіка. Я вірила, що все так не буде, і колись ми зможемо жити окремо від свекрухи.

Одного разу до мене приїхала моя мама, привезла гостинці, але свекруха її на поріг не впустила. Тоді добра сусідка прийняла її переночувати, бо сама розуміє, яка скажена моя свекруха. А коли повернувся з армії молодший брат Андрія, Василина Андріївна взагалі з розуму зійшла. Вічно його сюсюкала, виконувала усі його забаганки, а потім взагалі хотіла його якнайшвидше одружити, щоб вигнати мене з Андрієм з хати. Одним словом, було весело.

Але потім я завагітніла та народила сина, і нарешті Андрій на роботі отримав кімнату в гуртожитку. Умови там були не найкращі, але я щиро раділа, готова була на все, тільки б не повертатися до свекрухи. У тісній кімнатці ми мали більше простору та свободи, ніж у трикімнатній квартирі.

У той час, свекруха одружила молодшого сина Миколу, та, виявилось, жінка у нього з характером. Вона не терпіла скандалів та швидко вміла поставити пенсіонерку на місце. Микола з жінкою народили двох дітей, але через постійні сварки та зловживання алкоголю, розлучились, а діти виявились їм непотрібними. Двох діточок залишили на Василину Андріївну. Ми потім купили своє житло, переїхали й там продовжили виховувати сина. Свекруха нашу дитину ніколи не признавала, тому бабусею і дідусем для нього були лише мої батьки. 

Василина Андріївна у старшому віці, коли вже не могла доглядати за онуками, стала просто нікому непотрібною, тому Микола влаштував її у будинок, де перебувають люди похилого віку. Спочатку мені було її жаль, але коли Андрій відвідував маму, і вона йому казала, що все це через мене і що я зіпсувала усім життя, тоді будь-яке співчуття у мене зникало. 

Інколи мене мучить совість, бо якою б вона не була людиною, доброю чи злою, але вона заслуговує на нормальну старість у своєму домі. А як вважаєте ви?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Soffi
Adblock
detector