У моїх батьків родинний бізнес – виготовляють меблі на замовлення. Мій тато має золоті руки, і це ще мʼяко сказано. Сам будинок збудував, дачу та ще й ремонти затіяв. Звісно, починав буквально з нуля, але за роки багато досяг.
Заробляє дуже добре, моя мама займається господарством. Тому ми ніколи не бідували, мій тато добра людина. Влаштував до себе на виробництво майже всіх родичів. Але на шию собі не дозволяє сідати. Бо знаєте, як то буває – хтось з родичів собі “розслабиться”, починає халтурити та нагліти.
Тому з такими людьми тато одразу прощався. Не боявся ні скандалів, ні сварок.
І тато нам дуже допоміг. Подарував на весілля чималу суму грошей (ми купили квартиру), допоміг зробити ремонт. Навіть коли на початку війни мій Андрій втратив роботу, то тато взяв його водієм-вантажником.
Але зараз Андрій вже працює на іншій фірмі, у нас все добре. Тільки от свекруха та зовиця ніяк заспокоїтися не можуть. Спершу пані Галина мала претензії щодо батьківського подарунка:
– Гроші? То вже не могли готовий дім купити! Теж мені, великі пани, а гроші пожаліли.
– А ви лиш 100 доларів дали. Але я вам ні слова поганого не сказала.
– Я ті 100 доларів на пекарні важко заробила сама!
Потім не подобався ремонт. То мій тато криво стіни вирівняв, то не такий диван привіз. Все не те! Наче це ми для неї робили.
А недавно ми приїхали у гості до свекрухи. То пані Галина так до мене підлещуватися, аж при зустрічі донечкою назвала! Тоді я вже зрозуміла, що пахне “жареним”
– Слухай, Аню, твій тато ж зараз шукає нових працівників?
– Без поняття, я в його бізнес носа не пхаю.
– Та от Світлана ж зараз з декрету має вийти та роботу шукає. От я подумала, було б добре її секретарем до твого тата на фірму взяти?
Я аж чаєм подавилася від такої ділової пропозиції. Кого-кого, а про Світлану я б в останню чергу згадувала. Вона несерйозна дівчина, навіть університет не закінчила. Бо на 3 курсі завагітніла та забрала документи.
Її чоловік так-сяк заробляє, але нормальної роботи шукати не хоче, перебивається якимись сезонними підробітками. А Світлана штампувала тих дітей один за одним, от вже 3 народили, аби чоловіка в армію не забрали.
Ми з Андрієм час від часу допомагали племінникам, купували одяг чи іграшки. Однак, ту молоду родину постійно спонсорує свекруха. Того і ясно, куди її зарплата з пекарні дівається. Але ви не подумайте, що Світлана нормально тими грошима розпоряджається. То в Буковель поїде, купить дорогий телефон чи одяг. Тому от ми з Андрієм суто вже готові речі для племінників дарували. Бо не знати, чи б наші гроші пішли в правильне русло.
І я була категорично проти, аби така безвідповідальна людина, як Світлана, працювала на мого тата. Аби ще потім фірма пішла в мінус та збанкрутувала? Мені то треба?
– Вибачте, але я не знаю, чи Світлана може впоратися з такими обовʼязками. Вона ж навіть університет не закінчила.
– А що той диплом дає? Людина і без освіти може роботу знайти!
– То нехай шукає десь касиром, продавцем. Мій тато таких людей не бере на робота.
– Яких таких? То що, ми їм не рівня? Теж мені, пани великі! Вже геть зазналися через ці гроші, родичам в тяжку хвилину не можете допомогти!
От ми через це дуже посварилися і тиждень не говоримо. Але я не хочу взагалі з ними навіть миритися, чесно. Хай Світлана сама думає, де гроші шукати. А мої батьки обійдуться без такого горе-працівника.