Чоловік народився у батьків пізно, тому зараз його батьки вже на пенсії. Вони проживають в трикімнатній квартирі, яку ще отримали від держави тридцять років тому. Після весілля ми пішли на орендовану квартиру. З часом зрозуміли, що платити щомісяця за оренду не найкращий варіант, тому переїхали до свекрів, а самі почали збирати гроші на власне житло.
Чоловік не був у захваті від такої ідеї, але я йому пояснила, що там є і його кімната, і він має юридичне і моральне право там жити.
Свекруха сильно здивувалася тому, що я горю бажанням жити з ними. Свекри до цього наївно думали, що вже сплавили свого улюбленого синочка на мої турботливі плечі. Навіть встигли за цей час з кімнати чоловіка зробити комору, заставили її різним мотлохом. Їм так було зручно. Щоб все це радянське добро не викидати, свекруха запропонувала нам жити в іншій кімнаті, яка менша і без балкона. Ми не погодилися.
Зараз живемо з батьками чоловіка разом, але стосунки дуже напружені. Ми купуємо продукти, побутову хімію, прибираємо всю квартиру. Зробили невелике перепланування, на яку витратилися зі своєї кишені. Але його батьки все одно незадоволені. Їм не хочеться нічого міняти, їх влаштовує звичне болото.
Батько чоловіка після інсульту, але ходять самостійно, обслуговує себе теж. Правда, свекруха якось сказала, що якщо у нас буде дитина, нам потрібно буде шукати житло. Батькові не можна хвилюватися, а дитина буде плакати. Дивна заява, тобто онукові, про який вони так багато говорили раніше, тут заздалегідь не раді? Або онук потрібен в теорії, а на практиці потенційному дідусеві «не можна хвилюватися»?
Вчора свекруха заявила, що її знайомі здають одну кімнату двом студенткам і тому у цих щасливих знайомих немає проблем з грошима. Купують собі все, що хочуть, ні в чому собі не відмовляють. Звичайно, не відмовляють, тому що до цього купили своїй доньці окрему квартиру.
Ми зрозуміли натяк, але йти нам нікуди. Та й нема чого – це ж не однокімнатна квартира! Чоловік має право на частину житла. А якщо когось це не влаштовує, можна купити будиночок в глухому селі і там жити собі на втіху, щоб «не хвилюватися».
Не можу зрозуміти таких батьків-егоїстів. Адже це їх єдиний син. Чим вони думали, коли його народжували і не забезпечили житлом? Адже це він, а не я, повинні привести дружину в свою квартиру. Я хоромів в центрі столиці не вимагаю, однокімнатної квартири в нашому обласному центрі цілком вистачило б, але ж навіть її немає.
Я сказала чоловікові, що якщо ми переїдемо, онуків вони ніколи не побачать. Але з їх реакції зрозуміла, що вони їм і не потрібні. Як і син. Головне – власний комфорт і «не хвилюватися». Але чому мені їх комфорт повинен бути важливішим, ніж мій власний? Чим я їм зобов’язана?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!