Між мною та свекрухою завжди була дистанція у стосунках, але нас обох це цілком влаштовувало. Мій Роман, здається, теж цьому не заперечував. Ніколи не змушував мене їздити до неї в гості чи допомагати у чомусь. Завжди робив усе сам.
Він дуже добре людина, тому намагається догодити усім, кого любить. Шкода тільки, що деякі цим нахабно користуються!
Напередодні Нового року на порозі нашої квартири з’явилася Ірина Петрівна. Вона мала дуже засмучений вигляд: обличчя біле, наче крейда, червоні від сліз очі.Коли вона зайшла до кухні, де сидів мій чоловік, то попросила залишити її сам на сам із сином.
Я, звісно, дуже хвилювалася за неї, але розуміла, що це приватна розмова двох дуже близьких людей, тому відразу залишила їх наодинці.
Трохи згодом чоловік зізнався мені, що мова йшла про мамину хворобу, яка потребує термінового лікування. Мабуть, іще й операцію доведеться робити.
Тільки от Ірина Петрівна прийшла зовсім не за порадою і моральною підтримкою: їй потрібні були гроші.
Треба зазначити, що моя свекруха ніколи не знала, що таке мати брак коштів. У неї є квартира, яку вона здає в оренду, вона має пенсію та ще й купу родичів, які із заробітків присилають їй товстенькі конверти. Боронь Боже, я не рахую чужі гроші, але прийти до сина, в якого 2 неповнолітніх дітей, і вимагати у нього немаленьку суму – це вже наглість, я вважаю.
Виявилося, що свекруха поставила перед фактом Романа, мовляв крім нього платити за її лікування нікому, бо ж її молодший син Іван іще дитина. Один нюанс: тій “дитині” давно вже виповнилося 30 років!
Але Ірина Петрівна знала, що на відміну від Іванка, мій чоловік їй ніколи не відмовить.
І це таки правда! Роман вирішив віддати матері усі наші гроші, які ми спільно заощаджували на навчання нашого сина. Так виходить, що заради свекрухи ми повинні пожертвувати майбутнім нашої дитини.
Ця думка не давала мені спокою, тож я усіма силами пробувала відмовити чоловіка від такої ідеї.
– Вона ж моя мати, хто їй допоможе? – з відчаєм у голосі кричав Роман.
– У неї є ще один неодружений син, купу родичів. Врешті-решт, хай продає ту квартиру, яку здає в оренду, – відповіла я.
Після довгих суперечок я заявила, що половину наших заощаджень він може забрати, а моя половина залишиться синові на навчання, як ми й планували.
Чоловік мене не зрозумів, образився і тепер не хоче навіть спілкуватися. Мені його шкода, але я вважаю, що вчинила правильно. Передусім я мати, яка повинна піклуватися про своїх дітей. Це мій обов’язок. З часом Роман мене зрозуміє.
Чи правильно зробила жінка?
Чи пробачить їй Роман?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!