Мені 56 і я розлучаюсь зі своїм чоловіком. Знаю, що звучати це може по-дурному, але така вже моя доля…
Заміж я вийшла дуже рано, мені ще й 17 не було. Тоді в нас так прийнято було: погуляв парубок з дівчиною, пузо їй зробив і заміж кличе, аби ганьби не набратися. От і у нас із Сашком так вийшло.
Я тоді його не любила, більше мене тягло до Сергія, хлопця з паралельного класу. А він на мене ніяк уваги не звертав… От я і закрутила з його другом, аби він приревнував. Молодь думає, що то тільки в них такі любовні пригоди є. Еге, знали б вони, як раніше все було…
Але зараз не до того веду. Погуляла я кілька разів із Сашком та й завагітніла. Мати сказала так: або вона мене приб’є, або я виходжу заміж. Довго вибирати не прийшлося.
Сім’я з нас вийшла непогана. Як не крути, а до людини звикаєш. А як діти з’являються та домашні клопоти, то вже до одного місця та любов. Аби людина була надійна.
Так ми прожили сорок років. Були хороші дні, були погані. Як у всіх. Та якось чим ближче до старості – тим більше жалієш про свої помилки. От і шкребло в мене на душі щось уже давно. А що то воно – Бог його знає.
Так би й відійшла я в засвіти нещасливою, аби руку не зламала.
Прийшла в лікарню, а там у черзі сидить Сергій! Люди добрі, я ж думала, що яка там вже на старості любов. А в мене такі метелики в голові закрутились, що дай Боже кожному!
– Світланко, це ти, чи що? Із 79-ї? – одразу впізнав мене мій старий добрий друг.
І з того питання таке понеслося, що й розказувати соромно! Сергій вдівець уже 10 років, діти живуть далеко… То і стала я до нього в гості забігати. Великий то гріх, страшний сором… Але ж я наче ожила, помолоділа знову!
– Слухай, Світланко, чого ж ми наче школярі якісь оце по кутках зажимаємось? Ми з тобою люди дорослі, життя вже прожили, дітей виростили. Від кого ж нам ховатись, га? Кидай того Сашка та й давай разом жити! – одно просив мене Сергій, коли я до нього приходила.
– Та як же я сім’ю кину? Люди як почнуть нам кістки перемивати, то і язики посточують! – казала я йому завжди на те.
А потім мого коханого забрали в лікарню з інсультом! Я місця собі не знаходила. Всередину мене не пускали, бо не родичка. А дітям його що я мусила казати? Перше кохання і пристаріла коханка?
І от тепер я задумалася: скільки ж того ще життя? Може, махнути на все рукою, розлучитися та пожити хоч трохи для себе? Бо скоро й на той світ збиратись, а я щасливою так і не побула…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви на боці сім’ї чи за пізнє кохання?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!