Я щиро сподівалася та була впевнена, що син стане моєю опорою на старості років.
Мирона я народила пізно, у 35 років. Але ми з чоловіком не опускали руки, постійно молилися та просили у Бога, аби нам послав дитинку.
І я так плакала, коли вперше почула плач сина в родзалі. Чоловік так само, аж на радощах підняв акушерку на руки та закрутив.
Ми старалися дати синові все найкраще. У Михайла був прибутковий бізнес, мав власне СТО. Тому ми могли собі дозволити полетіти влітку на море, купувати Миронові дорогий одяг та гаджети.
Навіть коли син не вступив на державну форму навчання, то ми сердилися. Хоча медичний університет дуже дороге задоволення, але на освіту Мирона ми ні копійки не жаліли.
Але коли син закінчив 1 курс, то в нашій родині трапилося горе.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Мій чоловік Михайло важко хворів, переніс 2 операції на серце. Правда, лікарі не поспішали нас підбадьорювати.
А за 2 дні до наступної операції Михайло помер. Чесно, я той період дуже смутно пригадую, наче мені пам’ять частково стерли. Тільки вдома постійно сиділа, виходила на вулицю хіба за продуктами. Це ж так важко пережити втрату людини, з якою прожила майже все життя.
Мирон тоді перевівся на заочку та став керувати батьківським бізнесом. Він молодець, все взяв під контроль, бо я в тому СТО ніц не розуміла та могла взагалі бізнес в збиток привести.
І так минуло вже 10 років. Син одружився, купив окрему квартиру та переїхав туди жити з жінкою.
Раніше приїздив до мене ледь не щодня після роботи, я готувала йому їсти. Мирон розповідав про бізнес, як справи у мого онука Богданчика. Щонеділі була традиція – приходити до мене на обід. Я готувала смачний борщик, варенички, на десерт пекла бісквіт чи наполеон. Адже Богдасик любив поласувати такими десертами.
Однак, потім все спілкування з нашим сином зійшло на нівець. Майже не телефонував, бачилися раз в місяць, хоча живемо в одному місті. Невістка сама не горіла бажанням приходити у гості, а онук час проводив з друзями.
Ще й бізнес пішов на дно, майже всі працівники звільнилися та працюють на конкурентів. Раніше Мирон давав мені половину виручки на місяць, аби я оплатила комуналку, купила якісь продукти додому. Всі гроші я звісно не витрачала, а заощаджувала.
Однак, зараз і ці кошти помалу закінчувалися. Тому я зателефонувала до сина, запитати, як би вирішити цю проблему
– Ма, ну ти думаєш, у мене своїх клопотів мало? Взагалі планую продати бізнес конкурентам, вже деякі приходили за документами.
– Я б могла своє золото чи срібло продати. Думаю сама роботу підшукати, але хто мене візьме?
– Ма я пораджуся з Людою і все скажу.
Наступного дня до мене зателефонувала невістка:
– Я говорила зі своєю тіткою. Вона заробітчанка, вже 15 років живе в Італії. Каже, що на фірму потрібна фасувальниця терміново. У вас є час, аби зібратися за 2 дні?
– Які заробітки, Люда? Я літня людина, а ти мене на завод женеш?
– А що вам не подобається? Хотіли як краще, а ви ось так носом крутите!
На жаль, син тоді став на бік жінки.
– Ми тоді допомогли, а ти ще не довольна. Ти, певно, хотіла, аби я просто тобі гроші висилав і все?
– А куди мені їхати? На заробітки?
– Так. Сама собі на старість зароби!
Кинула слухавку та почала гірко плакати. Ось так роками піклувалася про сина, любила його, підтримувала. І так мені “допоміг”…
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!