Ми з чоловіком мали прекрасну сім’ю. Жили собі спокійно, працювали, двох дітей виховували. Дочці – 4 роки, синові – 6. Чоловік працює програмістом і досить гарно заробляє. Ми ніколи не планували нікуди переїжджати. А тоді раптом почалась війна. Нам було дуже страшно, думали відразу вирушати за кордон. А тоді зрозуміли, що на Франківщині спокійно і не варто боятися.
Минуло пів року, ми жили собі спокійно. Та влітку чоловік почав мене вмовляти:
– Виїжджайте, бо нічого доброго в Україні не буде!
– Але чого? Тут тихо, ти з нами. Як ми окремо будемо?
– Нічого впораємось.
Врешті Артур нас вмовив. Ми поїхали до Бельгії, адже там була моя подруга. Влаштувались досить швидко, там дуже сумували за домом. Та щойно казали це чоловікові, він починав нас відмовляти:
– Чого вам тут робити?
– Хіба ж ти не скучив?
– То й що? Треба ж думати головою.
Я дзвонила усім знайомим додому і вони казали, що в нас все чудово. А тоді мені почало здаватись, що Артур просто не хоче, щоб ми повертались. Може вже й знайшов когось. Інакше, як це пояснити? Він не на війні, працює дома, заробляє досить гарно. Порадьте, як мені бути – нікого не слухати й повернутися? Чи можна вірити чоловікові в такому випадку? Що б ви робили?