Сиджу після роботи в кафе. Бачу – за сусідній столик сідають жінка, на вигляд – 30 років, і дівчинка – 6-7. За кілька секунд підходить офіціантка. Чую від жінки за столиком гарну українську. Відразу розумію, що це гостя нашого місця (у Львові розмовляють якось інакше). Але те, що сталося далі – здивувало, якщо не сказати більше… Звертаючись до дитини, тобто власної доньки, вищезгадана особа перейшла на російську. Потім ще. І ще…
Людям, які й досі ставляться до російської мови та відповідного культурно-інформаційного продукту, скажімо так, спокійно і толерантно, я зазвичай кажу, що це не просто мова чи, перепрошую, “язик, – не засіб спілкування, а портал у пекло! Фактично це головний інструмент для заглиблення в російські ментальність, світогляд, звички, тобто в усе те, що існує для нищення всього українського.
“Навіщо вам тут, в Україні, яка відчайдушно бореться за своє майбутнє, за право просто бути, здався отой портал у пекло? Але ще пів біди ви – навіщо ця гидота дітям? Їх навпаки потрібно всіма можливими способами від того рятувати! Не можна пов’язувати їхнє майбутнє з ворожим болотом…”
Тобто, йдеться аж ніяк не тільки про несприйняття ворожих кодів і маркерів – що, звичайно, також логічно і зрозуміло, – а й про зумовленість цілком практичного характеру!
Автор Serhii Bryhar