Багато років я жила з сином і невісткою у квартирі. Часом було вкрай важко, адже так кортіло бути господинею на власній кухні. От раніше я мала невеличкий будинок, город, квіти висаджувала на клумбі перед вікном. Та потім донька заявила, що хоче там будуватися. Знесла мою стару хату і звела великий двоповерховий будинок.
– Мамо, ти матимеш власну кімнату з усіма зручностями. А я тобі в допомагатиму!
– Звичайно, доню, як скажеш!
Вона облаштувала мені невеличку кімнату. Та зовсім не рахувалася з моїми потребами. Допомагати мені ніхто не поспішав, натомість я увесь час сиділа одна у своїй кімнаті, нікому не потрібна. У дворі ж все облаштували спеціалісти, яких запросили, мені навіть мої квіти не дозволили висадити.
Та найбільше засмучувало те, як до мене ставився заможний зять. Дивився зневажливо, майже не говорив. От я й не витримала. А син, побачивши все це, забрав мене до себе.
Мені з Григорієм і Ніною добре було, та я сумувала за життям за містом. Хоча всіляке траплялося. Часом мала непорозуміння з невісткою. Я їй намагалась допомагати по господарству і з дітьми, а вона думала, що її образити хочу.
– Ви своїх дітей вже виростили. А зі своїми я впораюсь.
Онуки підростали добрими й чуйними людьми, дуже мене любили. Натомість дітей донечки я зовсім не бачила. Вона стала пихатою, із нами не спілкувалась.
Та я ніколи не скаржилась на життя. Поки не прийшла біда в наш дім. Два роки тому мого сина мобілізували. Не встиг він два місяці повоювати, як вороги вбили його. Це стало страшною трагедією для мене. Кілька місяців мені жити не хотілось. Та рятувала підтримка близьких людей. Невістка завжди була поруч, так разом сідали й плакали годинами.
Час минав, та легше мені не стало. Ніна отримала виплату за сина, відклала на освіту дітей і почала ремонт вдома. Я розуміла, що вона ще досить молода, треба якось далі жити.
Нещодавно за вечерею невістка мені сказала:
– Бачу, вам тут не добре. Думаю, є місце, де вам краще буде. Збирайте речі, завтра я вас відвезу.
– Куди?
– Побачите.
Я відразу зрозуміла, відправлять мене в будинок для літніх людей. Знала, що так буде. Нащо я невістці треба? Зайвий клопіт лиш. Але ж ті заклади такі страшні й знущаються там з людей. Але що робити, скільки того життя залишилось.
Чемно я пішла і спакувала речі. А зранку ми з Ніною поїхали. Їхали не довго, всього пів годинки. А тоді зупинилися біля маленького затишного будиночку на околиці міста. Все відремонтовано, нові вікна, такий охайний, наче з картинки.
– А де це ми? – спитала я.
– Ось це ваш будинок. Подобається?
– Та не може бути! Це ж казка якась! А поглянь які квіти? Який садок!
Я словами не могла передати свого захоплення. Наче мрія здійснилася. Тут невістка сказала:
– Але мушу попередити, що ми щотижня будемо до вас приїжджати на вихідні, відпочивати. А з часом я планую квартиру дітям залишити й переїхати сюди на природу. Разом будемо.
– Та я буду лише щаслива! Але ж де ти на це гроші взяла?
– Ми з чоловіком вже давно мріяли вам будинок купити. Вважайте, що це від нього подарунок. За його гроші куплений.
Ми тоді так міцно обійнялися. Як мені добре живеться в моєму будинку, ви навіть не уявляєте. Я вирощую свої квіти й тішуся з того. На як приходять вихідні, приїжджає Ніна та онуки. Разом ми випікаємо пироги й згадуємо нашого Григорія. Я навіть відчуваю, що він тут поруч зі мною.
Як гадаєте, багато людей, які здатні такий подарунок зробити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!