Кілька років я вдома не була. Як війна почалась діти мене забрали в Бельгію. Донька там працює, треба було онуків доглядати. От я й погодилась. А зараз приїхала і відразу ж до дядька пішла. Та двері його квартири відчинили сторонні люди. Я нічого не розуміла. Дзвонила двоюрідному братові Ігорю, та він не відповідав.
Річ у тім, що мене виростили дядько з тіткою. Тато покинув маму, коли вона важко захворіла. Якби дядько не погодився мене забрати – жила б в інтернаті.
Та вони мене забрали, хоча мали вже двох дітей. Вони завжди мене любили та оберігали. Свого старшого брата Олега я обожнювала. Для мене стало страшним ударом, коли він загинув на війні у 2017 році. А от з Ігорем спільну мову не знаходила. Можливо тому, що він був майже моїм однолітком і ревнував батьків до мене. Та я ніколи не намагалась зайняти чиєсь місце. Хіба ж була моя провина в тому, що залишилась сиротою?
Роки минали. Після школи дядько допоміг мені вступити в університет. Він завжди підтримував в усьому. І я робила все, аби нікого не розчарувати. Згодом знайшла роботу, зустріла доброго хлопця, котрий згодом став моїм чоловіком. Та я ніколи не забувала, кому завдячую усім.
На жаль, життя так склалося, що тітка померла ще десять років тому. Це стало страшним ударом для дядька. Ми з Олегом його підтримували, як могли. А от Ігор поводився жахливо, зовсім не допомагав в організації похорону, лиш з усіма сварився. І це враховуючи те, що він жив з батьками. Ми тоді страшенно усі пересварилися.
Тож, коли я побачила, що дядька нема, почала його шукати. Ніхто з сусідів не знав, де старий. Я почала обдзвонювати лікарні і морги. А тоді мені порадили звернутися в будинки для літніх людей, котрі є неподалік. І ви уявляєте, я знайшла дядька. Відразу ж поїхала до нього. А коли увійшла в палату й побачила – не впізнала:
– Господи, як ви схудли. Чого ж тут опинилися?
– Син сказав, що в санаторій мене везе, на два тижні, і вже три місяці не забирає!
Я не могла в це повірити. Ігор обманув власного батька. Продав його квартиру, а самий заплатив і втік з країни. Я не знала, що робити, адже не мала куди забрати старенького. Та й залишити його там не могла. В розпачі зателефонувала доньці. І тут вона запропонувала вихід:
– Мамо, в селі живе бабуся мого чоловіка. Вона самотня, однак дуже вправна. Можна поговорити з нею. Нехай би жили разом, дідусь досить здоровий, не потребує особливого догляду. А ми їм будемо гроші висилати, бодай по 200 євро.
На щастя, наш план подіяв. Я відвезла дядька в село і залишилась на якийсь час із ним. Ви не уявляєте, як ожив старенький. Він просто на очах помолодшав на десять років. І здається між цими двома пенсіонерами виникла взаємна симпатія. До Бельгії я їхала із спокійним серцем.
Як гадаєте, ми все зробили правильно? І чи можна якось покарати Ігоря?
Вибачте. Даних поки немає.