Я сама підіймала сина на ноги. Чоловік Орест мене покинув, коли Данилко пішов у перший клас. Поясний це просто – у нас різні характери і він не бачить зі мною майбутнього!
Звісно, я тоді багато плакала, картала себе за те, що не могла чоловіка втримати. Однак, не могла далі опускати руки, адже треба потурбуватися за сина. Влаштувалася на другу роботу. Зранку працювала у аптеці, а на нічну зміну їхала на завод. Прибирала там все, мила підлоги, замітала. Так копійка до копійки назбирала грошей синові на новий ноутбук, телефон, поїздку у літній табір.
Я себе ніколи не жаліла. Не мала права. Ну бо хто ще зможе потурбуватися про сина, як не я? Орест час від часу надсилав аліменти. Хоча, тоді це були не гроші, а смішні копійки.
Коли син поступив до інституту, я розміняла нашу двокімнатну квартиру і купила Данилові окрему квартиру. Він давно хотів жити окремо, мати свою домівку. Ще допомогла йому фінансово та оплатила ремонт. Син час від часу до мене заходив у гості, також допомагав. То продукти купить, то оплатить комунальні послуги.
Два роки тому він почав зустрічатися з Наталкою. Дуже гарна та приємна дівчина, мені одразу сподобалася. Ну і якщо син обрав собі дівчину, то я тільки рада. Це його життя, не буду зі своїми правилами туди лізти. Дорослий чоловік і сам розбереться.
Тиждень тому я зустріла свою знайому подругу Віолетту. І жінка одразу почала мене обіймати, вітати зі святом:
– Ну нарешті, ото вже гулянка буде. Вітаю, то таке щастя, я тобі словами передати не можу, так рада за вас!
– Ти про що? З чим мене вітаєш?
– А ти хіба не знала? Твій Данило Наталці пропозицію зробив. Моя донька працює у ювелірному магазині, вони разом заходили, обручки купували. Навіть от Наталка в інстаграмі фотки якісь зробила, де тримає квіти.
Я удала, що знаю про весілля та посміхнулася. Хоча тоді хотіла так гірко плакати. Ну як так, аби рідний син нічого про весілля не сказав?
На розпис він запросив всіх, крім мене. Тоді зателефонувала до Данила хрещеної, розпитала, коли буде свято. Купила молодятам квіти, запхала у конверт 100 доларів та поїхала до РАЦСу.
Трохи запізнилася, Данило з Наталкою вже фотографувалися у саду.
– Сину, привіт.
– Мамо, а ти… А ми..
– Ну що, сину, вітаю зі святом. Я, певно, не гідна бути тут на весіллі. То хоча б прийми подарунок. За всі ті роки, коли я про тебе дбала і любила. Вітаю. Будьте щасливими!
Виявилося, що Данило не запросив мене на весілля через чоловіка. Адже Орест не хотів сидіти зі мною за одним столом.
Ось так син відплатив мені за все добро. Вирішив, що краще запросить батька, який покинув його, ніж рідну мати. От хіба я заслужила на це? Стільки років про нього піклувалася, не жаліла ні копійки. А Данило так підло вчинив.
Тепер я до сина навіть не телефоную. Мене геть не цікавить його життя. Краще на старості років поживу для себе нарешті. Може, колись вийде забути про цей вчинок та пробачити сина. Але не можу це зараз зробити. Боляче це сліз про це згадувати досі.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.