– Мамо, ти тут потрібна! Запам’ятай, Білицька, 14, – коли я прокинулася, то все зрозуміла і заплакала

Коли я запропонувала всією сім’єю поїхати на пікнік, мій маленький синочок був просто в захваті! Якби ж то я знала, чим це все обернеться. 

Ми їхали в машині, горланили пісні і наминали соковиті фрукти, які лежали в корзинці на задньому сидінні. 

П’ятирічний Михайлик балакав не стихаючи. Розповідав нам веселі історії з садочку, віршики, які він запам’ятав, і переказував сюжети всіх мультиків, які він подивився за останній тиждень. 

– І в кого він такий балакучий? – жартував Роман, дивлячись в дзеркало на свою маленьку копію. 

Ні з того ні з сього Михасик затих. 

Я подумала, що він заснув, але коли обернулася, то застигла від жаху. 

На його маленькій щічці сиділа оса. Я закричала, почала розмахувати руками, але було вже надто пізно. 

За кілька секунд личко моєї дитини посиніло. Михайло почав задихатися. 

Ми вибігли з машини, яка застрягла в заторі, і побігли до найближчої лікарні під гудіння автомобілів. 

– Мені шкода. Анафілактичний шок. Нам просто не вистачило часу, – крізь сльози вимовив лікар. 

– Що? Ні! Ні! Бути цього не може. Віддайте мені мого сина! Що ви з ним зробили? – кричала я несамовито. 

Роман все зрозумів і схопив мене за плечі:

– Заспокійся. Нашого хлопчика більше нема, нема… Він на небі.

Я навіть не пам’ятаю, що було на похороні. Все, як в тумані. Мене постійно кололи якимись препаратами, а я постійно зривалася. Бігла до свого Михасика, трусила його, намагалася розбудити, кричала, влаштовувала істерики. 

Уколи мені трохи допомагали, але біля могили своєї дитини я не стрималася. Впала на коліна і завила не своїм голосом. 

Місяць я пролежала на дивані, дивлячись в стелю. Вивчила кожну крапочку, кожну плямку, кожну рисочку. 

Роман тримався трохи краще, розумів, що тепер має витягнути мене з того стану. Він кудись сховав всі речі та іграшки Михайлика.

Я кричала на нього, била його, але він таки це зробив. 

– Тетянко, так буде краще. Повір мені!

Залишилася від мого дитятка тільки одна фотографія. Він на ній такий усміхнений, такий щасливий. 

Ніхто не знав, як мені допомогти, розважали мене, розговорювали – все марно. Мені хотілося зникнути, провалитися крізь землю, аби тільки не жити без свого сина. 

Роман одного вечора тихенько заплакав і прошепотів:

Я вже втратив дитину, але не хочу втратити ще й дружину. Будь ласка, Таню!

Тієї ж ночі мені наснився Михайлик. 

Він бігав ромашковим полем, сміявся гучно і дзвінко. Я намагалася його догнати, але мені це не вдавалося. 

– Михайлику, сонечко, ходи до мами!

– Я не можу. 

– Тоді забери мене з собою!

– Ти тут потрібна, мамусю. Запам’ятай, Білицька, 14.

Я прокинулася і в мене з’явилася якась незрозуміла жага до життя. 

Я вскочила на рівні ноги і почала збиратися на роботу. 

Роман дивився на мене і не міг зрозуміти, що взагалі відбувається.

Пошепки

– Любий, а давай з’їздимо в іграшковий. Купимо щось Михасику. Він снився мені сьогодні. 

– Добре, якщо тебе це розвеселить…, – Роман був готовий на все, аби мені тільки стало трішки легше. 

Коли ми забігли в магазин, я одразу побігла у відділ роботів, про які завжди мріяв наш син. 

Взяла найбільшу коробку, а мені під ноги впала листівка: “Потіште дитину з сиротинця. Приймаємо іграшки на вулиці Білицькій, 14“. 

Я згадала те, про що мені казав Михайло. 

– Це знак! Ми маємо туди поїхати, Роман! Ти чуєш?! Маємо!

Наляканий чоловік автоматично робив все, що я йому наказувала. Він не знав, як зі мною поводитися з того часу, як помер наш малюк. 

Тільки-но ми переступили поріг дитячого будинку, жінка, яка нас зустріла, спитала:

Ви за Андрійком?

– Перепрошую? 

– Я думала Ви з приводу всиновлення. 

– Чому ви так вирішили?

Тоді Ірина Степанівна розповіла нам про хлопчика, який сюди недавно потрапив. Його батьки загинули в автокатастрофі, але він не плакав, не істерив, не опирався, сказав тільки одне:

– Мама з татом мене скоро звідси заберуть. Він мені обіцяв. 

– Хто обіцяв?

Хлопчик на ромашковому полі. 

Тоді я все й зрозуміла. Мій синочок про все подбав. Він не зміг витерпіти думки про те, що його батьки тепер будуть самі. 

– Ану, чи відгадаєте, хто з них Андрійко, – жартома сказала вихователька. 

Я дивилася на десятки світлин малюків, які сподівалися, що одного дня їх заберуть люблячі і добрі батьки. 

Моє серце затріпотіло лише одного разу, коли очі натрапили на кумедного і дуже серйозного руденького хлопчика. 

– Ось він!

– Так! Це наш Андрійко. 

Я обернулася до Романа і прошепотіла:

– Це наш син. Я знаю. Мені Михасик сказав. 

Через місяць ми оформили всі документи і забрали малюка додому. 

Він виходив з сиротинця, поглянув на небо і сказав:

– Дякую! І прощай. 

Команда “Пошепки” дуже розчулена цією історією, якою з нами поділилася читачка. Життя таке дивне і непередбачуване, але одне ми знаємо точно: після темної смуги завжди йде світла, а після найтемнішої ночі завжди настає світанок. Треба тільки вірити і надіятися. 

Чи зворушила Вас ця історія?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Sofia
Adblock
detector