Ми з чоловіком важко працювали, аби заробити гроші на будинок. Ті, хто з нуля будував житло, знають, які це великі витрати і довга праця. Було б набагато легше, якби чоловік поїхав закордон працювати. Однак, у країні війна, його ніхто не випустить на заробітки.
Загалом, ми відкладали з 2019 року гроші, навіть довелося продати нашу машину. Пару тисяч позичили у друзів та родичів, потім ще брали кредит, аби заплатити бригаді за ремонт. Робота на ділянці кипіла понад рік, я вже не могла дочекатися, коли нарешті переїдемо. Ділянку, до речі, купили у Сокільниках (кінець Кульпарківської), тому до міста не так далеко.
Нам дуже допомогли свекри. Орест Васильович сам змайстрував нам лавочки, крісла, сходи та поставив бруківку на подвір’ї. Свекруха на пенсії няньчила діток, поки ми поралися біля будинку.
Але от моя мама та брат ніяк не хотіли допомагати. То в них грошей нема, часу, дуже втомлені, хворіють.
– Ой, ти щось таке дурне вигадала. Якого ляда здався той будинок? Одні витрати! – дорікала мама у слухавку.
– Мамо, а нічого, що ми вчотирьох тіснилися у невеличкій однушці?
– І що? Та люди раніше родинами жили у гуртожитках. І нічого страшного.
– Це було давним-давно. А зараз інші часи.
Але я дуже щаслива, що у нас нарешті з’явився будинок. Адже тепер у діток є великі кімнати, а ще на дворі поставили майданчик з качелями. Чоловік переробив гараж під свою майстерню, ремонтує машини. Так затишно, просторо, на дворі збудували альтанку, щоб гості приїздили на шашлики.
Тільки на початку листопада ми нарешті переїхали до будинку, зараз помалу віддаємо борги. На новосілля запросили свекрів, мою маму та брата, прийшли сусіди. Найбільше зі всіх будинок нахвалювала саме мама.
“Ой, як гарно”, “Ой, яка краса”, “Боже, як тут добре”. Я була дуже заклопотана і якось не зважала на захват мами.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Однак, не просто так мама влаштувала цирк з такими охами і ахами. Буквально через тиждень після новосілля вона приїхала до нас. Але не з порожніми руками, а притарабанила 2 валізи.
– Ма, щось трапилося? Ти навіть не попередила про…
– Доцю, так нащо попереджати? Я тобі що, не мама рідна? Хіба так гостей зустрічають?
– Просто ти наче сніг на голову звалилася. А де Сергій?
– На квартирі. Я тут подумала, аби йому житло віддати. На днях поїду до нотаріуса, напишу дарчу.
– А ти сама де житимеш?
– Як де? Що за дурні питання? Ясно, що у тебе, дивися, скільки місця.
Сказати, що я була в шоці – то нічого не сказати. Мама вже почала розкладати речі, “окупувала” вітальню та навела свої порядки. Замість картин – ікони та фотографії її родичів.
– Тю, ну в тебе і смак на меблі ніякий. Ці штори геть не пасують до кімнати.
– Мамо, а що це за атракціон щедрості? Чому братові квартиру віддаєш?
– А де йому жити? Ще й та його дівка, Танька, мені всі печінки виїла. Не хочу її ні бачити, ні чути.
– Наскільки я знаю, у Тані також є квартира. І мама. Тільки от чомусь ти вирі…
– Аби Сергій жив на пташиних правах під тещиним каблуком? Та вона його в могилу зажене.
Я не знала, як повідомити чоловікові таку “радісну” новину про переїзд моєї мами. Адже вона нам ні копійки не дала на ремонт, не хотіла допомагати. Та навіть відмовлялася їхати в магазин, аби просто вибрати диван.
У мами з моїм чоловіком були не прості стосунки. Він її називав жартома “сотою гризотою”. Адже у мами постійно було 100 претензій до Миколи, бо, бачте “поганий зять попався”.
Декілька днів мама не давала нам спокою. То ми не так плитку поклали, то погані меблі вибрали, то жахливо кран протікає і в мого Колі руки з одного місця ростуть.
Але потім терпіння чоловіка закінчилося. Мамі не сподобався диван, який ми купили за свої гроші:
– Ой, я так погано сплю на ньому. Може, поміняйте матраци.
– На який? Хочете нормальне ліжко – їдьте в магазин і купуйте самі.
– Аби я, літня людина з хворим серцем. ще витрачала гроші на диван? Це ти повинен робити.
Тоді якраз Коля не витерпів. Взяв все речі, скинув купою у валізи, маму взяв під руку та посадив у машину.
– Куди це ти мене везеш?
– Як куди? Додому. От будете своїй невістці та сину так команди роздавати, вони вас точно слухатимуться. А я вам не песик на побігеньках.
Мама на нас дуже образилася. А Сергій досі телефонує та намагається впросити нас знову забрати маму.
Але я навіть на поріг її пускати не хочу. Ну як це називається? Як старшій доньці допомогти – то вона не може, бачте, зайнята. А як братові своє житло віддати – прошу дуже, тримайте ключі та насолоджуйтеся.
Боюся, аби діло потім до суду не дійшло. Бо за законом, половина квартири належить мені.
Знаєте, якби ще мама хоча б фінансово нам якось допомогла, то я би не мала нічого проти. Але вона себе поводила дуже і дуже нахабно.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!