Я виховала чудового сина, не розумію, чому дівчата не поспішають за нього заміж.
Ми із сином живемо вдвох у місті, є ще у нас будиночок в селі. Ця хата моїх батьків. Ми там жили, поки не купили квартиру.
Мій Олег усе вміє робити, як жіночу, так і чоловічу роботу. Як жили в селі, то він знав і що сіно треба заготовити, і корову подоїти, і попорати. Вміє й Олег смачно готувати, не гірше якої господині.
Я як хворіла, то він усьому раду давав. Як переїхали до міста, то син якраз навчання закінчував. Зараз працює інженером та додатково на будові підробляє, бо майстер хороший.
В квартирі син і ремонт зробив, і меблі нові купив. Не чоловік, а золото. Єдине тільки у нього не ладнається – не може собі пари знайти.
Зараз такі дівчата пішли, що й не дивляться який то чоловік, головне, аби гроші були та майно. Потім починають розлучатись, бо побутові претензії мають один до одного.
От мій Олежко зустрів був одну мадам, точніше це вона до нього пристала. Розлучена ще й з дитиною. І вже розписуватися його тягне.
– Сину – кажу – та нащо вона тобі? Ти молодий і завидний чоловік, ще знайдеш собі підходящу дружину, що і все вмітиме, і не розлучена. Ти гідний кращого.
Ледь я сина відмовила від такої долі. То тепер знову він сам. Не поспішають дівчата його хапати, а даремно.
Я вже й онуків хочу, а син все ніяк не ожениться. Він турботливий чоловік, який все вміє та гарні гроші додому приносить. Якійсь дівчині дуже пощастить.
Вже і не знаю, як змусити сина створити сім’ю, він у мене скромний та ненав’язливий. Боюсь, що так сам і залишиться.
Якщо маєте на прикметі, яку гарну дівчину, то кажіть, я її зі своїм Олегом познайомлю. Як що і не вмітиме, всього навчу, прийму як рідну. Їй з нами добре буде.