Я завжди думала, що коли діти виростуть, зможу витрачати більше часу на себе. Чоловік не надто допомагав мені, заробляв мало, не займався їх вихованням. Тож коли донька поїхала на навчання — я вирішила розлучитися і пожити для себе.
Але все пішло не так. Діти увесь час просили допомогти. Їм бракувало грошей на життя. А одного дня син заявив.
– Чому ти не можеш, як всі мами, поїхати за кордон і допомогти своїм дітям?
– Я думала, що вам важливіше, аби я була поруч?
– Але ж ми вже не маленькі!
Натяк я зрозуміла. Зателефонувала своїй старій подрузі, яка вже 16 років в Італії, та попросила знайти мені роботу. Вже за тиждень вона сказала виїжджати.
Насправді в Італії мені було добре. Заробляла досить гарно. Майже всі гроші висилала дітям, але трішки залишала собі, аби мати на життя та необхідні речі. Минуло сім років, і мої діти придбали собі квартири, завели сім’ї. Я вирішила, що достатньо допомогла і маю відкласти трохи й для себе на старість. Та коли повідомила це дітям — наштовхнулась на хвилю обурення.
– І нащо тобі стільки грошей? Нам ще ремонт зробити та й на дітей чимало грошей йде.
– Зрозумійте, скоро я не зможу працювати. Хочу мати гроші на старість. Думаю, що я вам достатньо й так допомогла.
Після тієї розмови діти образилися. Якийсь час навіть не телефонували мені. Та я однаково висилала їм по 200 євро на місяць, аби мали про всяк випадок.
А тоді одного разу просто на роботі мені стало зле. Хазяйка викликала лікаря, а згодом мене відправили на обстеження. Саме в Італії я дізналась страшний діагноз — рак кишківника. Відразу ж зателефонувала синові аби розповіли. Та його відповідь мене вразила.
– В тебе ж є гроші, лікуйся!
– А ти не міг би до мене приїхати? Мені зараз конче потрібна підтримка.
– Не можу, в мене робота. Телефонуй Каті.
Тоді про те ж я попросила донечку. Але й вона відреагувала дивно.
– Мамо, ми не маємо за що жити. Я мушу працювати. Як я поїду?
Від розпачу я заплакала. Ніколи не думала, що в такій важкій ситуації буду самотня. Мені дуже пощастило з італійкою, матір якої я доглядала. Вона виявилась дуже чуйною та доброю. Щодня приходила до мене в лікарню, в усьому допомагала. Врешті мені зробили операцію, далі направили на хімію. Вдалося досягти ремісії.
Мої діти так і не приїхали до мене. Не знаю, як проковтнути цю образу. З жахом уявляю свою старість. Порадьте, що мені робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!