– Сину, я додому хочу! Хоч на день! На Петра забери мене! Прошу! – Тато гірко плакав, тож я пообіцяв

Все почалось через ту страшну пандемію. Спочатку не стало мами. Вона згоріла всього за тиждень. Клятий коронавірус. Тато дивом не захворів.

Ми тоді усього боялися. В мене діти, дружина. Тож батькові я лишень телефонував і привозив продукти під двері. 

 – Сину, я так більше не можу. Лишень дружину поховав, а й сина побачити не можу.

 – Потерпи ще трохи, що робити.

Він терпів, хоча було важко. Уявіть, як старому з таким впоратися. Та я не міг ризикувати. Згодом кількість хворих суттєво зменшилась. Лікарі не дозволили вакцинувати тата. Сказали, що він має надто слабке серце. І ось, коли рівень захворюваності суттєво знизився – тато занедужав. Він потрапив до реанімації й лежав на штучній вентиляції легенів. Ми вже думали, що це кінець. Але Господь змилувався і тато вижив. 

Та лікарі нам повідомили невтішну звістку. Тепер батько не зможе жити без кисневого апарату. Придбати такий досить складно, вартість якісного надто висока. Тож мені порадили перевести батька в спеціальний заклад, де є всі необхідні умови. Тато смиренно погодився. 

З часом стан батька суттєво покращав, та почалась війна і складно було вже нам. Останні кілька місяців його навіть дозволили час від часу забирати додому. Почувши це, старий так зрадів, наче мала дитина.

– Сину, я додому хочу! Хоч на день! На Петра забери мене! Прошу!

 – Тато, давай не зараз. Я можу все підготувати вдома. аби тобі зручно було.

 – Нічого мені не треба. Лиш онуків побачити й стіни ці покинути.

Він так благав. Я пообіцяв, хоча й знав, що навряд вдасться. Планував вже з дружиною і дітьми поїхати на відпочинок на Петра. 

Пошепки

Ми поїхали. Це був будинок на природі біля озера. Рибалив із синами, багаття розпалював. Та думав лише про тата. Як би він хотів бути із нами! Як хлопців любив! Чому я не взяв його із собою! Якось би впорались.

Повернувшись додому я відразу поїхав до тата. Та в палаті його не знайшов.

“Може на процедури забрали?” – думав я.

Коли медсестра мене побачила – зніяковіла.

 – Вам ще не телефонували?

 – Ні!

 – Вашого тата вчора не стало.

 – Як? Йому ж покращало.

 – Так! Ніхто не очікував. Серце. Видно через хворобу постраждало. 

Я не міг говорити, плакати теж. Все наче завмерло всередині. Здавалося, що це не може бути правдою. Він так благав. Чекав, мабуть. А я не приїхав. Тепер мені із цим жити.

Я аналізую, що й коли зробив неправильно. Хоча надто пізно. А що б ви зробили?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector