Я виріс у селі. Завжди мені там подобалось: повітря свіже, вода чиста, зайнятись є чим. Рай для дитини, яка росте. Тож коли з’явилась така можливість, я свою донечку почав відправляти в гості до бабусі.
Поки ще вона меншою була, їй там дуже подобалось. Ще б пак! Мама моя такі пиріжки пече, такі історії знає, що я і сам би з нею щовечора перед телевізором чаювати засідав.
Вона в мене бібліотекар, тож за Тетянку ми завжди були спокійні. Після літа вона знала ще більше, ніж їх у тій школі вчать.
А от цього року сталась у нас біда… Тані стукнуло 14 років. Давай же ми з нею вирішувати, коли вона до бабці поїде. А вона заявила, що їхати нікуди не збирається!
– Нікого з моїх подружок у село не відправляють! Одна я туди-сюди їжджу кожен рік. Як ви хочете, аби я вам не заважала вдома – так і скажіть! Не треба мене в ту діру засилати! – влаштувала Таня нам справжній скандал.
Але ми її не послухали. Думали, посидить там тиждень-два, згадає, як добре на природі, та й заспокоїться. Але ж не сталось чуда…
– Сашко, приїдь і забери від мене свою дитину! – подзвонила мені якось мама. – Вона мене до білої гарячки скоро доведе!
– Що таке, що сталось? – не міг одразу зрозуміти я.
– Та що, наварила я їй супу. А вона сказала, що їсти ці помийки не буде, картоплі смаженої хоче. Я посмажила їй картоплі тієї. А вона взяла її та й собаці викидала! А вчора ще й гроші в мене вкрала! Не зізнається, правда… Та куди ж вони ще дітись могли? Я тобі серйозно кажу, забирай цю дівку, поки мене з інфарктом у лікарню не поклали! – ледь не плакала мама.
Я й не знав, що мамі не це відповісти! Усяке в нас із донькою було, але щоб таке… Це вже всі межі перейшло!
Поїхав я до них, забрав малу додому. Так воно мене ще й винним у всьому зробила! Мовляв, зразу казала, що нічим хорошим це не кінчиться, а її ніхто не послухав.
Посадив її під домашній арешт. Ніяких тепер їй телефонів, друзів і гулянок.
Одне я зрозуміти не можу: чи то вона так дорослішати почала, чи то я щось у вихованні її пропустив… Куди ж поділося моє маленьке янголятко? І що робити з цим монстром? Не знаю…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А у ваших дітей був такий період? Як справлялися?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!