“Тут точились останні бої, коли окупанти відступали від Чернігівської області. Між Прилуками та Ніжином стояли великі угруповання. Тут палили цілі ворожі колони”, – ділиться спогадами Михайло Травецький.
Михайло – ветеринар у п’ятому поколінні. 5 років свого життя він присвятив навчанню та пошуку потрібного досвіду. Чоловік навчався у Нідерландах, Києво-Могилянській бізнес-школі, працював у компаніях Kernel та Astarta-Kyiv, займаючи керівні посади.
Початок повномасштабного вторгнення Михайло згадує, не стримуючи емоцій. Каже, що забути події, свідком яких став – неможливо. З 24 лютого він оселився на своїй «Велесовій фермі», що поблизу Прилук, аби допомагати людям виживати навіть за найважчих умов. Він став і продавцем, і доглядальником для сусідських тварин, і волонтером.
Від топових посад в агрохолдингах до власної ферми
“Я – сільський хлопець. Працюючи та розвиваючи тваринництво в компаніях, мені боляче було дивитися, як українське село поступово гине. Виникло питання до себе: “Чи дійсно займаюсь справою, якій хочу присвятити своє життя?” – ділиться Михайло.
З компанії Astarta-Kyiv чоловік звільнився через принципове ставлення до роботи. Каже, що позиція керівника щодо відродження села та тваринництва категорично не співпадала з його поглядами. Саме тому він вирішив попрощатись та спробувати себе у своїй справі. Так народився “Проєкт Травецький”.
Поблизу Прилук у родини Михайла була власна дача, де і розташовувалась занедбана ферма. На її території – всього 5 корів, які потребували постійного догляду. Вже у 2020 році Михайло цю ферму викупив.
“Ферма потребувала великих інвестицій. Але з останньої компанії виходив без бонусів та виплат. Оскільки в мене троє дітей, потрібно було активно розвивати бізнес, щоб вижити”, – розповідає фермер.
І поки країна оговтувалась від локдауну, Михайло доводив до пуття свої нові володіння. Його висновок був однозначним: на фермі треба більше місця для худоби.
Михайлу нічого не залишилось, як продати свою мрію – мотоцикл Harley-Davidson.
На всі гроші, що вдалось отримати з продажу, фермер придбав більше худоби, почав облаштовувати для неї простір, закупив потрібну техніку. Тепер він може тримати 50 голів.
“Моя худоба – вимираючі українські породи. Наприклад, в Україні залишилось лише 700 голів сірих українських корів. На початку 1920-х їх було близько 2 млн. Нині половина представниць цієї породи в окупованій Асканії Новій, 4 з них встиг вивезти звідти якраз перед війною. Що з рештою – складно уявити”.
Годувати людей, доглядати тварин і вижити
Обставини склались так, що в ніч на 24 лютого Михайло ночував на фермі. Про початок російського вторгнення його повідомила дружина.
“Була розгубленість. Що робити? Одразу поїхав до родини в Прилуки. Залишатися в місті було небезпечно, тому що неподалік є потенційна ціль – аеродром. Тож ми поїхали на ферму”, – пригадує Михайло.
Наступного дня чоловік пішов у військкомат. Але там йому сказали, щоб той лишався на своєму місці та виконував свою роботу. Михайло б може і радий намагатись жити так, як і раніше. Але все ж пішов у ТрО, став на захист Сумської області. У вільний час розвозив продукти зі своєї ферми тим, хто цього потребував.
“Ціни не було. Хто не мав грошей, брав просто так. Хто міг купити, давав хоч щось, щоб я міг купити зерно та сіно. А потім і з цим стало тяжко. Кожне вивезення молока – дорога життя. Виїжджаю із села, проїжджаю блокпости, виють сирени, всі у бомбосховищах. Стріляє, гримить, а я везу молоко”.
Один такий виїзд міг стати для чоловіка останнім, якби російські окупанти все ж поцілили в його авто.
Війна як поштовх до розвитку
Ферма Михайла запеклі бої пережила успішно. Вистояли й інші бізнеси – ветеринарні аптеки та лікарня. Навіть робітникам вдавалось зарплату виплачувати вчасно.
“Все, що мав тоді, – віддавав на зарплати. Собі нічого не залишав” – ділиться фермер.
Наразі ферма працює так, як і у довоєнний період.
“Підходиш до корівки, гладиш її за вушко, роги. Вона починає з тобою гратися. Тварина лікує, забирає негативну енергію. Заради них я постійно працював, щоб були здоровими та ситими. Тому що розумів: якщо виживуть вони, то виживу і я. Вони мене надихали. Тут я знайшов спокій попри те, що коїлось навколо, і дякував за кожний прожитий день”, – підсумовує Михайло.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!