Не знаю, в який саме момент моє життя почало котитись кудись на дно. Я була сама, мене нікому було підтримати. Але я знала точно, аборт не вихід.
Я виховаю свою дитину, нехай і сама!
Прийшла на УЗД в жіночу консультацію.
– Серцебиття нормальне, щоправда, штовхається ваш син дуже. З характером буде – сказала мені лікарка, посміхнувшись.
Звісно, з характером. Як і його батько. Мені перед очима постав його образ. Я почувала себе такою щасливою поруч з ним. А потім слова,які мене так боляче ранили. Йому непотрібна була ні я, ні наша дитина.
– Я фото вам зроблю. Татові дитинки потім покажете.
Я посмутнішала.
– Немає у нас тата. Але фото зробіть, будь ласка.
Лікарка, мабуть, подумала, що я якась убита життям. На мені було старе плаття, поношені туфлі, я молоденька, а дитину виховуватиму сама. Не найкраще життя. Ну принаймні, точно не найпростіше.
Я розуміла, що мені важко буде. Але вбити частинку себе не могла. Я не хотіла, щоб мене жаліли. від цього мені було ще гірше. Відчувала себе неповноцінною.
– Все, можете витиратись. Заключення зараз винесу у коридор.
Я підійнялась і у мене закрутилась голова. тепер часто таке буває. Витерла живіт від гелю і пішла у коридор.
Було так жарко, мені хотілося пити. Вже й зголодніла. На стільцях сидіти незручно. Все бісить. Малий уже штовхав мене на всю силу. Знаю, треба поїсти, бо в останнє я це робила ще вчора ввечері. Сьогодні аналізи потрібно було здавати, усе затягнулось.
Отримала папери від лікарки і пішла. Від лікарні до мого дому було 3 кілометри. Грошей було і так мало, я вирішила перейтись пішки.
Дорогою зайшла в супермаркет. Тричі перерахувала дріб’язок, який був у гаманці. Ніби від цього він збільшиться, наївна!
Знаю, що дитині необхідні вітаміни, та я беру тільки найнеобхідніше: крупи, молоко, хліб, масло. Побачила, що банани на акції. Потемніли трохи, але попри це мені виглядали апетитно. Взяла. Пішла на касу.
– З вас 164 гривні – каже касирка.
Мені не вистачало 24 гривні. Стало дуже соромно. Всередині аж стислось все. Важко було порухатись.
– Дівчино, ви оплачуєте? Там же черга! – спішила мене касирка.
– Давайте заберемо два банани. Мені не вистачає – я промимрила ці слова ледь чутно.
– Тобто? Братимете тільки один? Тоді йдіть переважуйте. Я так не можу пробити!
– Дівчино, рахуйте все. Я доплачу, скільки там не вистачає – сказав чоловік, що стояв наступний в черзі.
Я хотіла провалиться крізь землю від сорому. Так незручно. Чоловік простягнув 200 гривень касирці. А я зсипала м’яті купюри і монети з гаманця собі у долоню і простягнула незнайомцю.
– Не потрібно, дівчино. Залиште, вам ще знадобляться.
– Ні, я так не можу. Ви візьміть – хотіла було йому пересипати. А він відійшов від мене. Монети порозлітались по підлозі, під ноги покупцям. Я не витримую, починаю плакати, але опускаюсь, щоб їх зібрати.
Тому що я не можу розкидатись ними. Вони мені потрібні. Я маю думати за себе і за свого сина. Та я знаю, що сильна. Я з усім зможу впоратись. Не важливо, що мені тільки 19 виповнилось. Я відчуваю себе значно старше..
Як ви гадаєте, чи потрібно дівчині шукати десь допомогу? Чи вона і дійсно впорається сама?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!