Зі свекрухою стосунки в мене завжди були не дуже. Але батьки мене виховали добре, тож я мовчала, не сперечалась із старшою людиною. До пори до часу, звісно.
Не скажу, що Ольга Іванівна прямо зло мені якесь робила… Просто іноді давала ясно зрозуміти, що від мене вона не в захваті. Історія ця ще з весілля тягнеться.
Тоді я сказала, що хустку собі на голову не дам в’язати. Я скільки грошей за свою зачіску відвалила, не вистачало, аби ще хтось руками своїми в ній порпався! І як почала з того дня свекруха на мене намовляти, так і досі не може зупинитися.
Поки то все були лише слова – можна було якось ще терпіти. Але ж нещодавно ця невизнана зірка естради такий концерт нам влаштувала – хоч стій хоч падай!
– Ой, діточки, зле мені! Мабуть, інсульт… – верещала Ольга Іванівна на всю квартиру із самого ранку. – Оце і все, синку. Помираю!
– Мамо, тобі швидку викликати? Чи ліки які дати, га? – злякався одразу Максим. – Ти кажи, ми все зробимо!
– Ні-ні-ні! Швидку не треба. Ти краще Маринці зателефонуй. Та, що з нами в селі по сусідству жила. Така гарна дівчина… А вихована яка! Ще й медсестра. Вона все мені зробить, – простогнала Ольга Іванівна і випадково зиркнула на мене.
Тут все на свої місця і стало. Я одразу зрозуміла, що свекруха про болячку свою бреше. Ну не буде людина з інсультом на всю квартиру волати, що їй погано! Але ж я таки сподівалась, що їй Бог на розум пошле та вона й згорне назад свою цю виставу… Та дарма.
Приїхала до нас ця Маринка і першим ділом не до хворої, а до чоловіка мого побігла. І так, і сяк біля нього терлась. Наче й не бачила, що я поряд стою. А я мовчала, не хотіла здаватись зовсім безсердечною.
Так два дні і минуло.
А потім я попросила Максима прийти трохи раніше з роботи, аби з мамою часу більше провести. Інсульту в неї Марина не знайшла, але приписала уколи якісь і постільний режим. Звісно, і навідувалась до нас щодня.
Максим швидко погодився, приїхали ми на три години раніше, а там… Ганяють ці двоє чаї і цукерки з лікером наминають!
– Мамо, це що таке? А як же інсульт?! – здивувався мій чоловік.
Нічого вигадати Ольга Іванівна не встигла, то, мабуть, і довелось їй зізнаватись, що нічим вона не хворіє.
– Ну ти глянь, яка Маринка золота дівчина! І нагодує, і напоїть, і поможе! Не те що оця твоя… Господи прости!
Мені навіть казати нічого не довелось. Взяв Максим за шкірки цю Марину і вигнав з нашої квартири. А мамі сказав, що більше ми з нею жити не будемо, переїдемо на орендовану квартиру.
Кляне тепер мене свекруха так, як ніколи й нікого в цьому житті. А я на прощання одну єдину фразу їй сказала.
– Не надривайтесь, мамо. Бо ще схопить вас знову інсульт!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи правильно я зробила?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!