Ще в молодості я зробила дуже велику помилку: присвятила життя своїм дітям. Хтось може сказати, що в цьому нічого поганого немає, що діти – то і є те, заради чого ми живемо…
Але якось вони дуже швидко виросли. І я лишилась сама.
Чоловіка в мене нема, бо перший пішов, коли Дмитро ще тільки народився. А на пошуки другого часу в мене не було… Та і яка там любов, коли в тебе на шиї двоє дітей, яких і годувати, і одягати треба? Моталась я з однієї роботи на другу, з нічної зміни на денну. Бувало, сама не досплю, не доїм, аби тільки малим було добре.
Думалось, вони завжди моє добре, любов мою пам’ятатимуть… Але син переїхав в інше місто. Донька вийшла заміж та своїх дітей народила. Лишилось у мене тільки чотири стіни та телевізор, з якими я віку й доживаю.
Подружки мої вже віддали Богові душу, коханця в моєму віці вже не знайдеш… Ото і все життя.
Раз на тиждень до мене забігає Настуся, донечка моя. Буває, принесе мені якусь газету чи журнал, аби не так нудно сиділося. А недавно купила ще й планшет. Довго я з тією штукою розбиралася, але тепер хоч можу кіно дивитись та внуків частіше бачити.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Пробувала я й до Дмитра свого дзвонити через планшет, але він ніколи не відповідає. Я вже почала думати, що зламала щось та дзвінки не доходять. Але Настя сказала, що все працює нормально. Просто син мій номер заблокував, аби я його не діставала…
Тоді я і задумалась, що вже не за горами мої останні дні. А про спадок для дітей я ще й думати не починала…
Раніше я хотіла порівну поділити все між сином та донькою. Бо ж і то, і то моя кров. Хоч Дмитра я й люблю трохи більше, не буду кривити душею.
Але що з того Дмитра толку? Він до мене не заходить, не дзвонить. Мабуть, жде собі, поки мати коні двине та квартиру в столиці звільнить. Боляче було про таке думати. Але ж то чистісінька правда! А Настя, хоч і не улюблена моя дитина, але ж таки не кинула, ходить і досі, помагає…
Довго я про це все думала. І совість мене мучила, і сумніви, і страшно було, що люди скажуть, коли все це взнають… Та ж таки підказало мені материнське серце, що треба по совісті все зробити.
Викликала я нотаріуса до себе та й написала заповіт, у якому всі свої статки доньці пообіцяла. Усе до копійки їй заповіла.
А через два дні подзвонив до мене Дмитро.
– Отака ти мати, значить?! Ясно тепер, чого від тебе батько тоді пішов! Бо в тебе не всі вдома. Інакше це й не поясниш. То ж ще додуматися треба: комусь все, а комусь нічого. Та хоч і подавіться обоє тією квартирою! Ще вона вам боком вилізе, ясно? – кричав на мене син, поки я намагалась вставити свої п’ять копійок.
Його слова дуже мене образили. Але тепер я почала сумніватися. Може, дійсно було неправильно все на когось одного переписувати? Що скажете?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!