Щоразу мені важче даються ці поїздки на заробітки. Не дивно, я ж не молодшаю, вже 72 роки. Як же вже хочеться спокою, жити собі, як інші пенсіонери, і не треба мені ні грошей, ні делікатесів, головне, щоб рідні поряд були та здоров’я вистачало.
А так бачу дітей і онуків лише двічі на рік, коли додому приїжджаю. Інакше не можу, їм гроші потрібні. Вперше поїхала, бо старша донька Катя заміж виходила. Вона страждала, що хоче сукню гарну, пристойний ресторан. Ще й зять голодранець попався. Боляче було, що я не можу їй це дати. А от чоловік мій зовсім не переймався. Йому була б пляшка в хаті. Врешті, як я поїхала він до якоїсь подруги пішов.
– Мамо, не переймайся! То на краще! Ми будемо з тобою жити, ремонт зробимо, порядок наведемо, – заспокоювала Катя.
Так і сталося. Катя з Ігорем в мене оселились. Я їм гроші висилала, аби гарний ремонт зробили. Спочатку я планувала лише на рік поїхати. Відбити весілля і ремонт. Та під час чергової відпустки син Рома заявив:
– А що це, ти Каті допомогла, а мені ні? Та й живе вона з тобою, а куди мені йти, як схочу одружитися?
– Сину, нема в мене здоров’я вже, додому хочу!
– Хоч рік попрацюй, я невеличку квартирку купити зможу. Я ж самий не впораюсь!
Звісно я залишилась. Та не на рік, а на три. Катя двійню народила, Рома побрався, їм вкрай була потрібна допомога.
Зараз я теж планувала ще працювати, місце дуже хороше знайшла, сеньйора добра та й на старість треба якусь копійку мати. Та мріяла на свята до рідних. На Різдво та Новий рік приїхати не вдалось. Тож вирішила вже до другого Святвечора дістатися.
Ви не уявляєте, яка важка дорога була цей раз. Вісім годин на кордоні, в автобусі дві доби. В мене все тіло боліло, ледве до дверей дійшла. Ще й торби важкі, а в мене батарея розрядилась, не змогла своїх покликати на допомогу.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
І ось щойно я увійшла – всі зраділи. Та ніхто не спитав, як я. Натомість кинулися торби вивертати. А тоді зять, котрий помітно погладшав, спитав:
– Ну що там у нас по грошах? Я машину якраз обрав. В нас двоє дітей, це потреба!
– А чого це тобі, чужій людині гроші давати! І так, на шиї сидиш, роботи не маєш, – втрутився син, який відразу ж приїхав, аби своє урвати. – От у мене дружина вагітна. Нам допомога потрібна більше. Треба терміново цю квартиру на більшу міняти.
Вони почали сваритися, мало до бійки не дійшло. А я стояла й мовчала. Такий смуток на серці. Усім байдуже, як я, що в мене на серці, головне мої євро відібрати.
За кілька днів я дізналась, що зять не працює, вдома сидить, донька в декреті. Рома якусь там роботу має, та отримує мінімалку, невістка ж звикла гарно жити, по салонах ходити і їжу з ресторану замовляти.
Але й це було ще не все. Почувши про мій приїзд, об’явився колишній.
– Я тобі квартиру залишив, нічого не ділив. Як не виплатиш мені мою частку, я повернусь і там житиму.
– Але ж ти самий пішов? Ніхто тебе не виганяв?
– Я тебе попередив. Квартиру ми ж разом отримали.
Я розказала про це Каті та зятю, вони ж теж тут живуть, мали б думати. Та Ігор відразу ж сказав:
– Ну, що ж, доведеться ще кілька років попрацювати. Не залишите ж ви нас на вулиці з дітьми?
Тієї ночі я гірко плакала. За що ж мені така доля? Промайнула думка, а може втекти від цього всього? Купити хатину десь в селі та й жити там, а діти тут нехай справляються самі?
Як гадаєте, що мені з усім цим робити?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!