Коли мені кажуть, що чоловіки кохати не вмію, щоразу хочеться розповісти історію свого життя…
Ще в дитинстві мені довелось попрощатись зі своїми друзями та школою, бо татові запропонували роботу в іншому місті. Для мене тоді це стало справжньою трагедією.
– Я не хочу жити тут, мені не подобається! – пам’ятаю, почав уже вередувати я, коли батьки почали заносити речі у нову квартиру.
Не знаю, скільки мого ниття довелося б їм вислухати, якби не вона… З вікна сусіднього будинку на мене дивилась дівчинка зі світлим як колоски волоссям.
Її звали Таня. І хоч вона була всього на 6 років від мене старшою, батьки іноді просили її зі мною поняньчитись. Ніхто й подумати не міг, що я, семирічний хлопчак по вуха в неї закохався. Та я і сам тоді, мабуть, не дуже розумів, що ж відбувається.
Таня читала мені книжки, приносила іграшки й ділилась смаколиками. А я захищав її від вуличних хуліганів, що були від мене вдвічі більшими. Ніяк батьки не могли рознюхати, звідки ж в мене береться так багато синців.
Коли коханню всього мого життя виповнилось 16, я зробив їй пропозицію руки і серця.
– Тетянко, а давай я виросту і ти заміж за мене підеш? – запитав я.
– Давай. Але спочатку дорости хоча б до мого плеча! – пообіцяла Таня і поцілувала мене в щоку.
Я так чекав, коли нарешті стану дорослим! А через три роки в нашому районі було велике свято: Таня виходила заміж. Не за мене, за якогось хлопця з університету. Моє серце розбилось на шмаття.
– Ти зрадила мене! – крикнув я нареченій, коли вона виходила зі свого під’їзду.
З тих пір з дівчатами в мене нічого так і не складалось. Я їм подобався, іноді табунами після уроків за мною бігали. А мені до того ніякого діла не було… Думав я тільки про Таню, яка мене не дочекалась…
Трохи відволікло мене лише навчання в іншому місті.
На закінчення магістратури повернувся я до батьків. Довго їх не бачив, скучив. Діло звички – підняв голову до того вікна, де Таню вперше побачив. А там – вона… Така ж, як і колись, тільки втомлена, замучена життям.
Я кинув речі прямо на вулиці і помчав знайомими східцями. Дзвінок у двері… І переді мною дійсно стояла Таня! Біля неї жевжиками бігало двоє дівчаток.
– А ти як тут? – запитав я, намагаючись віддихатись.
– І тобі привіт. Розлучилась, тепер от до батьків вернулась… – відповіла Таня. Вона лишилась тією ж дівчинкою, яку я полюбив колись.
– Виходь за мене! – випалив я, не сумніваючись ні на секунду.
Але отримав я відмову. Слухав я і про те, що вона стара, і що діти в неї від іншого чоловіка, і що не вона мені для щастя треба… Та ще й мама моя була категорично проти цієї ідеї. Та нікого я не слухав: бігав до Таня щодня, наче хлопчик.
А потім мене мобілізували. Проводжати мене зібрались всі знайомі, а я шукав одне єдине обличчя.
Уже дали команду від’їжджати, як я побачив її. Бігла так, що аж взуття позлітало.
– Так! Так! Я згодна! Тільки повернись! – кричала до мене Таня.
І світ знову став ясним. Нарешті я отримав те омріяне «Так»!. Лишилось до щастя не так і багато: повернутись, пережити війну.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
А ви вірите у справжнє кохання?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!