Я завжди казала, що чоловіків треба виховувати. Принаймні, якщо хочеш, щоб сімейне життя склалося. От мій Степан до шлюбу жив з мамою. Звик, що все для нього. Самотужки навіть в пральну машину речі закинути не міг.
Тож коли ми одружилися – я розуміла, тепер маю дорослу дитину. Та Степан мав чимало переваг – добрий, чесний, на гарну роботу влаштувався.
Мені доводилось завжди усе контролювати. Звикла, що чоловік ніколи не допоможе, якщо йому не сказати. Також я ретельно обирала, що він їсть, як вдягається.
Нещодавно у Степана підвищився цукор, лікар попередив, що якщо так буде постійно, може розвинутися діабет. Тож тепер я щодня складаю меню і не дозволяю йому їсти зайвого.
Щодо одягу, то усі речі для чоловіка я обираю сама. В нього смаку немає. Охоче б до офісу в шортах ходив. Саме тому щовечора я підбираю комплект, все прасую і залишаю на вішаку. Зранку Степан прокидається й одягає.
Та останнім часом я помітила, що чоловік увесь час нервовий. Одного разу навіть заявив:
– Я наче свого життя не маю. Щодня усе за написаним тобою планом.
– Що ж би ти робив, якби не мій план?
– Ну, вижив би якось.
Ми саме мали святкувати двадцяту річницю весілля. Закликали чимало друзів і родичів в гості. Я місяць готувалась. Ретельно все спланувала. Придбала Степану новий костюм, який пасував до моєї сукні. А тоді три дні готувала найрізноманітніші страви.
Приїхала до нас й свекруха. Щойно зайшла і заявила:
– Синочку, а я привезла на святковий стіл голубці, твої улюблені!
Степан так зрадів, наче голубців не бачив. Та я мусила покласти їх на стіл, інакше б образа була. Хоча й знала, що Степанові таке не можна. Річ у тім, що його мама готує дуже жирні голубці зі свинини з салом.
Гості всі зібралися. Чоловік вдягнув костюм. Все було гарно. Аж раптом він вирішив покуштувати салат.
– Цей не бери, він з майонезом.
– Але голубці мамині я мушу скуштувати.
– Степане, вони шкідливі. І не думай.
Чоловік встав і вийшов, ні слова не сказав. Я дуже здивувалась. А потім повернувся у футболці й спортивних штанах. Взагалі не знаю, де він їх взяв, мабуть, я мала на ганчірки їх забрати.
– О, Господи! Що це ти вдягнув?
– Мені зручно. І не страшно буде, як голубці на футболку впадуть.
– Негайно перевдягнись! Не сміши людей!
Степан знову вийшов, але не повернувся. За хвилину я почула, як гримнули вхідні двері. Усі гості аж роти роззявили. А я й не знала, що їм казати. Почала вигадувати якісь нісенітниці, мовляв, в нього період важкий, все таке. Але такого сорому я за все життя ніколи не мала.
Минуло кілька тижнів, а Степан лишень раз приїхав, забрав деякі речі. Навіть не думає перепрошувати. І це мене так дивує. Ніякої вдячності. А я що маю робити? Як реагувати на це нахабство?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!