Ніколи я не думала, що на старості матиму такі жахливі стосунки з дітьми. Вони мене зовсім не розуміють і слухати не хочуть. Маю я двох дітей – сина Богдана і доньку Устину. Ростила їй добрими дітьми, вчила поважати старших, до церкви ходити. Та, вочевидь, щось я зробила не так.
Син мій після школи відразу поїхав до міста. Тоді й забув про батьків. Ніколи не приїжджав нам допомагати. Лише на свята з’являвся, аби гарно поїсти. Донька ж досить рано заміж вийшла. Вподобав її син колишнього голови колгоспу. Вони тепер найбагатші люди в селі. Подарували молодим будинок в місті, автівку дорогу. Тепер молоді такі гонорові, що й не вітаються. Неодноразово я доньку просила:
– Приїдь до нас, треба город зібрати.
– Ти поклич когось з села, я заплачу.
А мені було незручно сільських хлопців наймати. Як пояснити людям, що двох дітей маю, а треба чужих просити. Потім почав хворіти мій чоловік. Та й це не розчулило моїх дітей. Сама я свого діда доглядала, усі заощадження на лікування витратила. На похорон молоді то приїхали, але донька така паня стала, навіть допомагати мені не хотіла. Стояла осторонь і все. Богдан взагалі жахливо поводився: випив зайвого, почав людей діставати.
Важко мені було дуже. Вже змирилася, що віку доживатиму сама. Аж раптом – промінчик надії. Син невістку привів. Оксанка мені одразу сподобалась, добра та щира. Одного не розуміла – нащо їй такий, як мій син. Та якось вони жили, згодом онук народився. Любила його дуже, Оксанка щотижня до мене в гості приїжджала, лишень з дитиною, без мого сина. Я не розуміла, чому так.
– А що ж Богдан не з тобою? Не хоче маму бачити?
– Знаєте, не просто мені з ним. Того й тікаю з хати. Постійно п’є, гуляє. Син наш зростає, все бачить, не знаю, як воно далі буде.
– Дорогенька, ти лиш не терпи. Я все розумію, підтримаю тебе.
Та невістка не могла наважитись на такий крок. Аж поки Богдан самий до іншої не пішов. Згодом вона залишила зі мною онука, а сама поїхала на заробітки. Повернулась за чотири роки й відразу ж квартиру придбала. Я натішитися не могла, що така вона вправна і працьовита.
І все було добре, та раптом почала я хворіти. Після коронавірусу ніяк не могла відновити організм. Мало не вмерла через тромб, але лікарі зробили операцію, врятували. Увесь час поряд була Оксана, вона й ліки всі купувала. Донька ж моя навіть не приїхала, виявилось, вона на морі тоді відпочивала.
Згодом повернулась я додому, та було вже важко одній. Зателефонувала Устині:
– Доню, що мені робити? Не можу вже одна.
– Ну я ж не покину чоловіка, аби з тобою жити? Шукатиму будинок для літніх людей, поїдеш туди.
Після цієї розмови важко мені було на серці, зателефонувала Оксані й розповіла усе. Раптом вона запропонувала.
– Знаєте, син мій дорослий. Можу його залишити й з вами пожити. Разом веселіше буде.
Як я зраділа. З Оксанкою мені дуже добре. Тоді подумала, що залишу їй хату. Нехай і після моєї смерті живе тут. Більше нікому це господарство не потрібне. І написала заповіт.
І ось коли дізналися про це мої діти, відразу ж приїхали:
– Що ти собі думаєш? Це ж чужа людина? – кричала донька.
– Та Оксанка рідніша за вас усіх!
Синові також це не сподобалось. Адже він має ще одну сім’ю і дитину, собі б хату хотів. Та мене це не хвилює. Шкода лише, що тепер вони зі мною не спілкуються. Та хіба ж я неправильно вчинила?
Як гадаєте, кому я мала залишити хату?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!