Я ніколи не думала, що мій шлюб з Павлом розпадеться. Ми побралися ще студентами, щиро кохали один одного. Я вірила, що він той єдиний і ми будемо разом до скону. Ми все робили разом: працювали, відпочивали, виховували дітей. Я завжди дуже старалася заради чоловіка, хотіла, щоб вдома він почувався добре.
В мене завжди прибрано було, мало не щодня я пекла пироги, або печиво. Часом тішила коханого чимось особливим. Всі подруги дивувались.
– Ну, в тебе вдома, наче в ресторані. Пощастило Павлові! Таких дружин не покидають!
Я й справді не думала, що наш шлюб може дати тріщину. Та роки минали, діти покинули батьківський дім. І я почала помічати, що Павло відсторонюється. Він дедалі частіше їздив на рибалку, мало не щовечора йшов кудись гуляти, казав, що просто хоче провітритися. А тоді якось прийшов і заявив:
– Знаєш, мушу зізнатися, в мене вже два роки стосунки з іншою. І я хочу до неї піти.
– Хто ж це?
– Люда з роботи. Пам’ятаєш?
– Але ж в неї чоловік.
– Вона теж йому все розповіла, вони розлучаються.
Чесно кажучи, я просто не могла в це повірити. Як мій Павло здатен на таке? Його наче підмінили. Ми ж так добре жили. Я мовчала, а він спокійно збирав речі. Пам’ятаю, я тоді саме його й люблені пиріжки з м’ясом напекла. На автоматі пішла набрала їх в контейнер і дала йому.
– На, візьми, я однаково не їстиму!
І він без сорому взяв. Мабуть, ще й кохану свою пригостив згодом.
Кілька місяців я не могла прийти до тями. Все страждала. Щастя, що діти стали на мій бік. А тоді донька буквально примусом мене витягла в спортзал і в салон краси. Я змінила спосіб життя і поступово прийшла до тями.
І якось дорогою додому до мене підійшов чоловік.
– А можна вас на каву запросити?
– Чого ж ви вирішили, що я самотня?
– Я живу неподалік і часто вас бачу. То сама, то з донькою. Хоча перепрошую, якщо помилився!
– Ні, залюбки, піду на каву.
Його звали Сергій і він був молодший за мене на чотири роки. А мені тоді вже 48 виповнилось. Дуже спортивний і симпатичний чоловік. А ще надзвичайно цікавий. Працює юристом, має власний кабінет. Ми зустрічалися кілька місяців, а тоді він покликав мене на відпочинок в Карпати. Додому ми приїхали вже разом і поселилися в мене. Адже в нього квартира зовсім мала. Він залишив свій дім колишній, а собі студію купив. Її ми здали квартирантам.
Я не знаю, як про все це дізнався мій колишній. Але минув місяць і він стояв в мене на порозі з валізами.
– Таня, чи ти мене не пустиш? Ми ж 25 років прожили в щасливому шлюбі! Я помилився лише раз, і дуже шкодую!
– Послухай, а я не шкодую. Я зараз щаслива і часу не марнувала, вже іншого маю.
– Але у нас діти!
– Вони вже дорослі і цілком мене розуміють.
– А чого це ти коханця в нашу квартиру привела? Я не дозволяв, я проти!
– Ну, тоді ми підемо. А цю квартиру продамо й гроші поділимо. Так чи інакше, з тобою я вже не буду!
Він стояв і не вірив. Та пішов геть. А наступного дня мені зателефонувала донька.
– Мамо, тато так плакав. Прийшов весь в сльозах. Сказав, що не житиме без тебе! Що лиш тебе зрозумів, як схибив. Він шкодує щиро!
– А чи шкодував би, якби не дізнався, що в мене інший є? Доню, я свого рішення не зміню!
– Мамо, подумай, йому так погано. Навіть схуд.
Діти продовжують мене вмовляти. Я ми з Сергієм готуємось до переїзду в його однушку. Як гадаєте, чи, можливо, варто було пробачити Павлові?