– Владе, мені потрібно, що б ти нам допоміг,- закричав сусід, не встигнувши навіть ступити на поріг чужого дому.
– Що сталося?
– У мене дружина народжує! Я не знаю, що мені робити!
– Так швидку викликай. А я тут чим можу зарадити?
– Я викликав уже. Піду їх зустрічати, щоб не пропустили дім. Пізня ніч надворі… Посидь, будь ласка, з моєю дружиною.
Я тоді сильно розгубився. Але мені не залишалося нічого кращого, як одягнутися і виконати всі настанови сусіда.
Зрештою, я знаю, як надавати першу допомогу породіллям. Ну, чисто теоретично. Я працюю в поліції і під час навчання нам про це розповідали. Але практичної частини, на жаль чи на щастя, у нас точно не було.
Взагалі наша місцевість розташована за 30 км від міста. Далеченько. Тому миттєво карета швидкої допомоги прибути сюди точно не могла. Співчуваю Світланці, довгенько чекати їй доведеться.
Отож, зайшов у сусідський будинок. Помітив її скривлене від болю обличчя – самому на мить погано стало. Але слід було не про себе думати, а жінку заспокоювати.
– Я не дочекаюся швидкої. Не витримаю просто. Уже народжую!- розплакалася Світлана.
– Спокійно. Не панікуй передчасно. Візьми себе в руки. Швидка вже скоро буде тут,- брехав я, щоб Світлані хоча б трохи полегшало,- давай лягай. Зараз стане легше.
Дивно, що жінка була всього на сьомому місяці вагітності, але вже кричала про те, що народжує малят. Як виявилося згодом вона підняла щось важке, через що і порушила природних пологів.
Коли в дім сусіда забігли лікарі, я встиг прийняти друге дитя. Світла народила двох чудових малят, так і не дочекавшись приїзду швидкої.
– Ну що ж, вітаю, батьку. Двійнята у тебе. Тепер вже точно мушу бути їхнім хресним батьком,- захекано посміхнувся я.
Фельдшер завершив процес пологів і почав готувати породіллю до госпіталізації.
– Ти не йди. Не лишай мене самого. Може, відсвяткуємо?
– Знаєш, я вперше у житті роди приймав. Це виснажлива справа. Хотів би краще відпочити. Але гаразд, посиджу ще годинку з тобою. Щось ти не дуже радий, що батьком став. Чого так?
– Я ж на одну дитину чекав, а не на двох. Навіть фінанси на одну були пораховані, а тут таке. До того ж це не мої діти…
– Як це так? – здивувався я.
– Я ж зійшовся зі Світланою, коли вона вже була вагітна. Тоді я подумав, що нічого страшного не трапиться. Якось виховаю сина, а там і свої чада з’являться. А тут двійнята.
– Та чого ти так? Де один, там і двоє. Хотів тільки сина, а маєш ще й доню. Чим погано? Вони ж про те, що ти не їхній тато, знати не мусять. А сам з часом звикнеш до них, полюбиш – от побачиш.
Я заспокоював сусіда, а в самого і досі руки тряслися. Через пів години нарешті повернувся додому. Вирішив, що відпочинок втамує внутрішній неспокій. Втім, дарма сподівався. Заснути мені так і не вдалося.
Минуло декілька днів, перш ніж я наважився провідати Світлану. Після пологів вони вже й мені стали, як рідні.
Виявилося, сусід кинув свою дружину. Так і не зміг перенести народження двох дітей. Сказав, що чужих виховувати не збирається і пішов.
– Серце за малят болить, але судити чоловіка я не можу. Кому зараз потрібні чужі діти? А він ще молодий – своє щастя знайде, – знизала плечима Світлана.
– Та й у тебе тепер є заради кого жити. Як діти? З ними все гаразд?
– Так, здорові. Ти цей… Дякую, що допоміг нам… Навіть не знаю, чи зможу колись віддячити за такий вчинок.
Так минуло ще декілька днів.
До мене дійшли чутки, що від двійнят відмовилася і Світлана. Залишила їх у пологовому будинку, а тоді просто зібрала речі і поїхала із села.
Ця новина не давала мені спокою. Я ніби відчував відповідальність за двійнят.
– Та чого ти. Так малятам навіть краще. Їх всиновить хороша сім’я, а наших сусідів ти знав добре. Малятам з такими батьками не пощастило б,- заспокоювала мене дружина.
– А всиновімо їх ми?
– Ти що, у нас своїх двоє.
– І що? Будинок у нас просторий. Я підробіток знайду. За гроші не переймайся.
– Дозволь мені трохи подумати.
Десь у душі я знав, що моя дружина – дуже чуйна жінка. Усе ж таки пів віку з нею прожив. До того ж думав, якщо вона побачить малюків, то в ній ще й материнський інстинкт прокинеться. Тож, коли я наступного разу вкотре їхав до двійнят, узяв дружину із собою.
Зараз чада перебували у дитячому будинку. Спочатку нам не хотіли давати інформацію про них, не дозволяли бачитися. Мені навіть довелося скористатися власними повноваженнями. Тільки тоді керівництво нарешті пішло нам на зустріч.
Таня і Ваня, саме так назвала їх Світлана, виявилися дуже спокійними дітьми.
Як я і планував, серце моєї дружини розтануло. Вона погодилася всиновити малюків. Відтоді я почав виховувати аж чотирьох дітей. Тоді, як мій сусід злякався двох.
Зараз Тані і Вані вже по 14 років. Наші старші діти вже давно дорослі. Вони покинули рідне село і навіть встигли створити власні сім’ї.
Я довго обдумував своє рішення, але жодного разу так і не пожалів про нього. Ми подарували любов та щастя двом малюкам, які віддячили нам тим самим.
Як розцінюєте вчинок Влада?
А самі б на таке наважилися?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!