Вісім років тому моє життя змінилося. В мене була страшна депресія, адже довелося поховати кохану дружину. Люда важко хворіла, кілька років боролась за життя. А тоді все скінчилось. Чесно кажучи, я думав, що сенсу жити далі немає. Та раптом мені зателефонував син:
– Ти станеш дідусем! Готуйся!
Як я зрадів, знову закортіло жити, аби побачити це диво. Місяці летіли швидко. Вагітність невістки була цілком нормальною. А одного весняного дня молоді зателефонували й повідомили, що їдуть у пологовий будинок.
Я відразу ж побіг у дитячий магазин. На радощах купував все, що спадало на думку. Потім поїхав за квітами й у пологовий. Чекав багато годин, та ніякої звістки не було. Я не витримав і зателефонував синові:
– Що сталося? Чому так довго?
– Тато, все погано.
Я страшенно злякався. Думав, сталося найгірше. Цілісіньку ніч чекав. Лише наступного дня син все пояснив.
– Тато, донька народилась хвора, невиліковно. Ми відмовились.
– Ти що? Як так можна?
– Вже все вирішили, документи підписали. Усім скажемо, що дитина померла.
Це не вкладалося в голові. Я йшов додому і гірко плакав. Минуло два дні, син з невісткою повернулись додому. Та мені з ними говорити не хотілось. Я не міг ні спати, ні їсти. Зібрався й поїхав до пологового. Моя онука досі була в пологовому. Я говорив з лікарями, вони пояснили, що дитина не буде нормально розвиватися, зростатиме розумово відсталою. Рішення я прийняв миттєво. Забрав дівчинку додому.
Людочка, я назвав онучку на честь дружини, стала для мене цілим всесвітом. Я робив все заради неї. Відвідував найкращих лікарів, навіть їздив на діагностику до Німеччини. І нам вдалося досягти певного покращення. Все життя вона приймає дорогі препарати й займається з дефектологами.
Син, до слова, на мене образився. Він вважає, що я не мав права втручатися. У них з невісткою вже друга дитина народилась, здорова, та ми більше не спілкуємось.
Кілька років тому я помітив, що в Людочки є талант. Вона неймовірно гарно малює. Тоді я придбав фарби й все необхідне. Ви б бачили, які надзвичайні картини в неї. Я почав фотографувати їх і виставляти на різних сайтах. І згодом мені зателефонували й запропонували зробити виставку. Я погодився. Під час тієї надзвичайної події, нам вдалося продати вісім картин і заробити на путівку до реабілітаційного центру для дітей з вадами розвитку в Італії.
Скоро ми поїдемо. Я щиро вірю, що усі наші старання не будуть марними. Людмилка виросте талановитою та здібною, нехай і не такою, як всі інші. Шкода лиш, що син мене не підтримує і не хоче спілкуватися з донькою.
Як гадаєте, я все правильно зробив? Чи слід було послухати сина?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!