Мій тато не знає міри у грошах. От скільки себе пам’ятаю, то він постійно купував різні дурнички додому. Дорогий спінінг (хоча не вмів рибалити), надувний матрац, колонки, якісь інструменти. Словом, наш гараж нагадував якусь барахолку. Там постійно було безліч непотребу. Інколи ми з покійною мамою час від часу щось викидали, щось віддали просто так сусідам, аби місце звільнити.
Знаєте, коли ти зростаєш з таким родичем, то сам починаєш цінувати кожну копійку. Свої кишенькові гроші я не витрачав на солодощі, а складав. Так зумів собі купити омріяний велосипед, ноутбук та телефон.
У 2010 не стало мами. Вона важко хворіла, мала злоякісну пухлину. Ми провели багато операцій, возили її закордон. На жаль, Бог забрав мою маму до себе на небеса. До тата тоді прийшов розум, він сам заплатив і за поминки в кафе, і за пам’ятник та дав на церкву.
Однак, вже через декілька місяців знову почав розкидатися грішми. Раз приїхав до нього у гості і ледь не втратив дар мови. Старі шини, програвачі, посуд, крісла для риболовлі та намет.
– Тату, нащо це все? Де ти це барахло дінеш?
– Воно мені треба. Он, з сусідом домовився поїхати на озеро.
Мене вже самого ця тема про гроші дуже дратувала. І просто вирішив з татом по це не говорити, аби зберегти собі нерви. Жінка і діти так само не могли на нього повпливати.
І от рік тому тато вийшов на пенсію. Я час від часу привозив йому продукти з АТБ, оплачував комунальні послуги. Ну ви попробуйте зараз під час війни вижити на ту нещасну пенсію? Жінка моя працює продавцем на базарі, часто купувала батькові якісь светрики чи футболки у знайомих по знижці.
Але нещодавно тато до мене зателефонував весь у сльозах:
– Володю, у мене квартиру можуть забрати?
– Як це тату? Ти щось не те підписав?
– Сину, то через банк якийсь.
Я швидко приїхав до тата. Він довго не хотів зізнаватися про борги. Як виявилося, йому не вистачало пенсії на різні забаганки. І тому він пішов в один банк та оформив кредит. Але це виявилися справжні шахраї, які поставили великі відсотки. І зараз татів борг за рік становий 20 тисяч доларів.
У мене поки є ці гроші, ми з жінкою мали на “чорний день”. Ну от він, здається, вже настав. І я вирішив з татом укласти договір:
– Я замість тебе виплачую 20 тисяч. Не переживай, у мене кум працює в суді, може, вийде цих аферистів на чисту воду вивести.
– Добре, я…
– Дай мені договорити. Але тоді ти переїздиш на дачу. Цю квартиру я віддаю старшому синові, сам роблю тут ремонт. По руках?
– А що я на дачі робитиму?
– Рибалитимеш. Он скільки маєш того щастя!
– Ні, я не можу. Там же нема магазинів, тих базарів. Як я буду їздити до міста на закупи?
Така поведінка тата мене дуже розлютила. Наче я розмовляю не з дорослим чоловіком, а з малою дитиною! Він вперто не хоче переїздити на дачу. Хоча ми з жінкою там жили, відколи почалася війна і аж до кінця минулого літа. Бо в нас мешкали родичі з Харкова. Там є світло, вода, котел та обігрівач. І це не закинуте селище, там є хороші сусіди.
От не знаю, як ще домовитися з татом. Ну я не можу його просто так кинути з тими боргами. Раптом, ті аферисти дійсно квартиру заберуть?
Що Ви можете порадити нашому читачеві?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!