– Тату, а куди ти мене несеш? – Там тобі буде краще, повір! – я побачила табличку, яка висіла на сірому будинку. – Дитбудинок?! Таточку, будь ласка, не кидай мене!

– Якби я знав, що та поїздка так підірве твоє здоров’я – нізащо б не повіз тебе в те злощасне село. 

То вже була 10 крапельниця за місяць. Важко було відійти від зустрічі з любими сестричками. 30 років минуло, а вони якими були, такими і лишилися: злими, жорстокими і заздрісними. 

Я народилася, коли батькам вже було за 40. Вони зовсім не очікували, що так станеться, але в Бога свої плани. 

– Василю, я вагітна… 

Отоді мого батька, ніби підмінили. Він не міг знайти собі місця, метушився, бігав по квартирі і кричав:

– Бути цього не може! Нам треба щось із цим робити. Підеш до Іванівни. Вона нам допоможе. 

– Ти що? Як ти смієш? То ж який великий гріх. Не буду я цього робити, хоч ти мене вбий! Господа я боюся більше, ніж тебе…

Поки тато кричав і розмахував кулаками, мама вперто стояла на своєму. 

Так я і народилася. Після того мої сестри зненавиділи і мене, і маму. На немовля завжди багато грошей йде, тож їм доводилося на всьому економити. Кому ж таке подобається?

Матуся мене дуже любила, завжди брала мене з собою в поле. 

– Доню, дивися. Ото кукурудзка, а то картопелька. Ти у мене все будеш знати! Розумниця моя. 

Але вже через рік зі мною сталася найгірша подія. Ми якраз виполювали бурячки, коли на нас посунувся з шаленою швидкістю трактор. 

Ми заклякли зі страху і навіть не могли зрушити з місця. 

Прокинулася я вже в лікарні. 

– Мама? Де моя мама? Я хочу до неї! – але біля ліжка сидів тільки чорний від горя батько…

Поховали ми найріднішу. Коли прощалися, я вже знала, що лишилася на світі одна-однісінька. 

Сестри мене ненавиділи, часто били і сварили:

– Геть від мене, малявка. Тебе тут тільки не вистачало.

Думала, що завжди будеш матусиною улюбленицею? А от і ні! Тепер тобі солодко не буде!

Батько мене ніколи не захищав, сам дівчат боявся. Йому тепер доводилося самому з усім раду давати. Хіба ж то легко? На мене часу не залишалося…

Одна лише бабуся мною опікувалася, годувала, одягала… Але й вона померла скоро. 

Через кілька днів до хати зайшов батько. Взяв мене на руки, на спину закинув сумку з усіма моїми речами і сказав: 

– Прощайся з сестрами. 

Та жодна з них до мене навіть не підійшла. 

– Татку, а ми куди? – допитувалася, але відповідь отримала тільки тоді, коли прочитала на табличці маленького сірого будиночку “Дитбудинок”.

– Пробач мені, Дарусю, якщо зможеш. Прости! – з його очей текли сльози. – Тобі тут буде краще, а я приїжджатиму. 

Я кричала, била кулачками до вікна, але батько навіть не обернувся. 

Пошепки

Спершу він і справді часто навідувався до мене, але чим старшою я ставала, тим рідше бачила найріднішу людину, яка у мене була.

Я звикла давати собі раду сама. Після інтернату вступила до педагогічного училища, отримала кімнату в гуртожитку. 

Життя налагоджувалося. На другому курсі познайомилася з Дмитром. Він мене щиро покохав, хоч добре знав, що в мене ні копійки за душею. Що з сироти візьмеш? 

Я не могла повірити в те, що його сім’я прийняла мене, наче рідну. Такої кількості любові і турботи я не знала з того часу, як померла моя мамуся. 

Після одруження я викинула з голови жахливі спогади про сестер, дитбудинок. Я нарешті відчувала себе по-справжньому щасливою.

У мене народилося 2 прекрасних діточок, яким я дарувала багато любові і тепла, згадуючи, як це робила моя мамуся. 

Хто ж знав, що минуле знову постукає у мої двері…

Мені зателефонувала Іра – старша сестра. 

– Батько хворий. Хоче тебе бачити. 

Не могла відмовити. Їхали з чоловіком мовчки. Він розумів, як важко мені було наважитися на цей крок. 

Коли я переступила поріг дому, 3 немолодих жінок оглянули мене з ніг до голови. 

Теплої зустрічі я, звісно, не чекала, але надія, що сестри бодай трохи змінилися, у мене була. От наївна!

– Ти глянь, сиротинка наша якого чоловіка собі вихопила? І як він на тебе тільки поглянув?

Мало ми їй стусанів давали! 

– Точно! Треба було краще старатися. 

Але всього цього я й не чула. Дивилася на свого тата, який сам на себе несхожий був. Худий, нещасний і заплаканий. 

– Доню, Даруся моя. Вибач мені. Я так винен перед тобою. Вже й не знаю, як спокутувати свій гріх. Перед Господом за все відповім. 

– Тату, все буде добре. Їдьмо з нами до міста, там обстежимо тебе. 

– Та як же я поїду? Мені соромно і в очі тобі поглянути… 

– Я все розумію і зла на тебе не тримаю. Що було – те минулося. 

Сестри навіть не спитали, куди батько збирається. Кинули тільки наостанок:

– Хата наша! Не сподівайся тут щось отримати!

Та мені нічого й не потрібно було. Головне, що тато зі мною. Не минає і дня, щоб він мені руку не поцілував. Все намагається провину спокутувати. А я вже забула все давно, пробачила. Треба жити далі!

Команда “Пошепки” вражена цією історією від підписниці, яка вчить нас прощати, не тримати образу на тих, хто колись заподіяв нам якесь зло. Це потрібно робити не заради них, а заради себе, бо тільки так зможемо звільнити трішки місця в серці для любові, щастя і тепла. 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.

Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Sofia
Adblock
detector