– Тетяно, мами не стало! – від такого дзвінка я прокинулась о третій ночі.
Телефонувала моя сестра Віра. Вона завжди все сприймала дуже близько до серця, тому я одразу встала і почала збирати речі. Не вистачало ще, щоб вона через смерть мами з розуму зійшла…
Ви не подумайте, я маму теж дуже любила. Але у Віри стосунки з батьками набагато кращі. Вони втрьох завжди тримались купи, а я завжди була сама по собі. Пояснень і причин вже не було бажання шукати — я давно не маленька, та і відчувати чиюсь любов мені вже не так сильно треба, як у дитинстві.
– Тату, як ти? – запитала я, коли ми нарешті доїхали до батьківської хати.
– Ой, хоч зараз не роби вигляд, що тобі не байдуже. Де Вірочка? – почула я у відповідь.
Чи здивувало мене це? Ні. Ні на секунду.
– Не знаю, у дорозі ще, мабуть, — відповіла я і пішла в кімнату, де завжди спала мама. Її вже не було. Схоже, забрала швидка.
Маму я любила завжди. Вона захищала мене від батька, який до мене чомусь був жорстоким, закривала роти сусідам, коли ті раптом починали на мене намовляти. Тільки мама знала, як мені треба було почуватись потрібною.
А тепер її немає.
– О Господи! Де вона? Де моя рідна? Чому її тут нема? – почулись ридання із сусідньої кімнати. Це приїхала Віра.
– Донечко, зберись, ти зараз мені дуже треба. У мене окрім тебе немає більше нікого. Моє ж ти золотко, що нам тепер робити, — почав разом з нею плакати батько.
Мене він завжди називав Тетяною. А Віру — і золотком, і сонечком, і рибкою… Може я і досі на це ображаюсь. Не знаю.
З мамою попрощались ми дуже важко, але і дуже швидко. Усі були заклопотані формальностями, плакати в цей день не було часу. Я знову пішла в кімнату, щоб взяти собі кілька маминих речей. Хотілось мати щось на згадку про рідну людину.
– Якраз з тобою поговорити хотів, — почула я позаду себе голос батька.
– То говори, я ж слухаю.
– Більше в цю хату не приходь. Ніколи. Зрозуміла? Твого тепер тут немає нічого. Останнє, що тебе тут тримало — зникло.
– Тату, у тебе все нормально? – не приховувала здивування я. – Перехвилювався?
– Не смій так мене називати! Не батько я тобі. Мати нагуляла тебе десь, поки я в армії був. А я любив її дуже, тому і взяв з пузом. Але ти мені все життя поперек горла стояла! Тільки Вірочка моєю розрадою і стала. Все, відмучився! Забирай свої лахи і йди геть.
Отак закінчився день, який і без того був найгіршим у моєму житті. Я втратила і матір, і батька, і віру в людську доброту… Виявляється, всі ці роки чоловік, якого я називала татом, ненавидів мене всім серцем. Але тепер хоч зрозуміло, чому я — Тетяна, а не зозулька чи хоча б Тетянка.
Не розумію, чому мама не сказала мені правду одразу? Може, тоді я б не виросла такою черствою.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Як ви думаєте?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!