– Тат, тут така справа. Ірка з 3 під’їзду вагітна.
– Вітаю, бажаю їй щастя і здоров’я.
– Ну цей…Вона від мене вагітна. Може.
Тоді Василь Петрович відклав газету в бік, протер окуляри та ще раз уважно глянув на сина:
– То що, коли будеш пропозицію робити?
– Яка пропозиція, ти про що? Мені тільки 22, я ще не нагулявся!
– Зате дитину бідолашній дівчині ти швидко зробив. Лідо, ану йди сюди!
З кухні прибігла жінка Ліда:
– Чула новину? Іринка Пилипчук вагітна. Наш орел постарався.
– Тю, а вона нехай докаже, що це наш онук. Я сама бачила, як вона декілька днів тому з якимось хлопцем гуляла.
– Лідо, що ти таке верзеш?
– Знаєш, я не дам якійсь дівасі зіпсувати життя свого сина. Хай вона народить і ми зробимо експертизу!
– Ну ось це я так тебе виховував? Раз зробив дитину – то май мужність взяти на себе відповідальність!
– Та, ну я з нею просто так. Нудно було. Вона сама крутилася біля мене, як лисиця.
Словом, тоді батька ніхто не підтримав. І він тихцем носив Іринці пакунки з продуктами, возив до лікаря на огляд, купував одяг та іграшки для майбутнього онука. Вже знали стать – хлопчик
– Я назву його Богданом. Так мого покійного тат звали.
– Чудове ім’я. Наче Богом даний.
Всі 9 місяців Василь Петрович був поруч. А Олексій та Ліда всіляко були проти. Ніхто не визнавав Богданка, казали, що Іра його нагуляла. Адже вона сама була не з дуже благополучної родини. Батька рано не стало, мама з бабусею пиячили. Так дівчина з 10 років сама виховувала молодших братиків, водила їх у школу та садочок, робила уроки.
– Вона гола і боса. Спасибі, мені така невістка не потрібна. Може, вона навмисне завагітніла? У нас гарна, трикімнатна квартира, для неї справжні хороми.
– Що ти таке верзеш, Лідо?
– Хіба я не права? Ну хто зна, що та Ірка надумала.
Ніхто навіть не прийшов на виписку з пологового, тільки пан Василь. Він орендував для Іри однокімнатну квартиру, приїздив до та після роботи, провідував невістку та онука. Звісно, жінці це не дуже подобалося і вона пиляла Василя за гроші:
– Ти тест ДНК робив? То точно твій онук?
– А ти хоча б раз прийшла та провідала Богданчика. Він точна копія нашого Льошки. Очі, ніс, навіть вуха.
Того вечора Василь пізно повернувся додому.
– Тату, це ти?
– Я, Льоша. Ти щось хотів?
– Поговорити. Ти чому так до Іри бігаєш? Вона ж тобі ніхто.
– Знаєш, сину, а я колись був на твоєму місці.
– Тобто?
– Ти думаєш, у нас з твоєю мамою було таке велике кохання? Познайомилися в гуртожитку ще на 1 курсі. Ну позустрічалися, а через 2 місяці вона сказала, що вагітна.
– То ти…
– Так, сину, і я у 18 років прийняв для себе важливе рішення – одружитися з Лідою та виховувати тебе. А міг просто розвернутися та втекти геть. Тільки я чоловік, у мене є совість та обов’язок. Раз зробив дитину – то треба виховувати. Рано став батьком, але ні каплі про це не жалію. А ти у 22 боїшся навіть з рідним сином познайомитися.
Наступного ранку Льоша поїхав до Іринки, привіз їй гарний букет квітів та подарунки для Богданчика. А через декілька днів вони подали заяву до РАЦСу. Найбільше тоді радів пан Василь. Він зрозумів, що гідно виховав сина. І ніякий він не боягуз, а чудовий тато! Тепер від Богдана ні на крок не відходить.
Чоловік вчинив правильно?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!