– Тату, розум втратив? Тебе до психіатра відвести? – кричала на мене донька. А все через нашу нову сусідку з Маріуполя.

Мені 73. Досить важко жити самому в такому віці. І не тільки через стан здоров’я. Просто мені от давно не вистачало якоїсь жіночої ласки, турботи, хазяйновитості. Все сам і сам, як той вовк-відлюдник. Сини та донька роз’їхалися по містах, до мене вкрай рідко приїжджають у гості. Онуків бачу хіба в Скайпі чи Вайбері. От найближча істота, з якою я добре товаришував – вівчарка Найда. 

Колишня жінка пішла від мене ще років 20 тому. Просто зібрала речі та поїхала зі своїм коханцем закордон. Де вона зараз – поняття не маю. Діти так само з нею не спілкуються. 

Але цієї весни до нашого села переїхала одна жіночка, Магдалина Давидівна. Вона сама родом з Маріуполя, спершу жила в Польщі, але потім вирішила повернутися до України. Так, як її будинок розбомбило ракетою, то вона вирішила осісти тут. Як виявилося, моя сусідка Зоя – її родичка. 

Якось ми перестрілися у церкві. Магда запросила до себе у гості. Ми випили чаю, мене пригостили домашніми чебуреками. Було дуже приємно поспілкуватися з Магдою. Потім вона мене попросила паркан порівняти, дрова нарубати. І віддячила за це домашнім борщиком. 

Так наше спілкування переросло у дещо більше – закоханість. І ці почуття були взаємними. Я вирішив розповісти про Магду своїм дітям. Ну вони мають право знати, що в моєму житті з’явилася нова жінка.

– Що? Тату ти на старості років взагалі розум втратив? Тебе до психіатра відвести? – кричала на мене донька Ангеліна. 

Якщо сини нейтрально (навіть пофігістично) відреагували на цю новину, то Ангеліна наче сказилася. Матюкала Магдалину, проклинала, навіть казала, що вона мене приворожила. 

– Тату, якщо я ще раз побачу її в нашій хаті – то внуків сюди не привозитиму ніколи в житті! Я не дозволю їм дивитися на цю розпусту! 

Пошепки

Потім Ангеліна все-таки намовила синів проти Магди. І вони зараз утрьох мене контролюють, як малу дитину. Можуть без попередження приїхати у гості. Чи то понеділок, середа чи неділя – заходять до хати, постійно нишпорять, перевіряють кожну кімнату. Шукають хоча б якийсь натяк на те, що тут була Магдалина. І на цьому все. Ні допомогти дрова наколоти, сіно підгорнути чи елементарно привезти якісь гостинці з міста. 

Але тепер я ходжу в гості до Магдалини. Поки літо, гарна погода, ми багато гуляємо на вулиці, йдемо собі на річку чи в ліс. Разом випасаємо корів, кізочок. 

Мені дуже боляче та образливо за таку поведінку дітей. Адже виходить, що вони не хочуть, аби я був щасливий. Ні допомоги, ні розради, нічогісінько від них не дочекаєшся. Ну як це називається? 

З Магдою я почуваюся щасливим, є жага до життя, щоранку прокидаюся з чудовим настроєм. А про те, яка вона вправна господиня, годі говорити. Однак, рідні діти хочуть мене позбавити цього щастя. 

Як мені бути далі? 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!