Василь Степанович доїдав останню котлету, а донька у вітальні розстеляла ліжко:
– Тату, що трапилося? Тридцять років разом жили, а тут приїхав на ніч та нічого не кажеш. Ви посварилися? Ну не мовчи!
– Коли я їм – то глух і нім. Просто приїхав, не сварилися. Хіба ти рідного батька не приймеш додому?
– Прийму, але не тоді, коли він з’являється посеред ночі та нічого не каже. Будь ласка, скажи, що трапилося? Відколи ти вийшов на пенсію, то ходиш, як у воду опущений. Нічого не кажеш, не телефонуєш. Ніби закрився від мене, ну я ж твоя єдина дитина!
– Просто набридло. От як працював на роботі – то якось інакше було. А тут прокидаюся, твоя мама перед очима туди-сюди
– Ага, і ти вирішив повторити долю того Жені з фільму “Іронія долі” та просто втік?
– Нічого ти не розумієш.
– Добре, тато, ранок вечора мудріший. Лягай, якщо щось – тут пульт, у ванній я поставила тобі рушник та халат.
Василь закрив очі. сон ніяк не йшов, почав згадувати молодість.
Як він колись познайомився з жінкою Людмилою. Тоді, ще на першому курсі, були танці. От стоїть він, у ношеній сорочці, дідових туфлях та ще картуза знімає. Бачить, що заходить дуже красива дівчина – довге волосся, закручене у косу. Червоне плаття, білі банти. Всім хлопцям вона уже сподобалася, але чомусь Людмила відмовляла у танцях, тільки стояла біля вікна та дивилася на всіх.
– А можна вас запросити?
– Я не танцюю.
– І я не танцюю. Не вмію!
– Тоді чому прийшов?
– А просто біля вас постояти.
Тоді Людмила дуже розсміялася.
– Дивися, як вивдівався, такий нарядний, а будеш біля мене просто стояти!
– Та хоть все життя буду біля тебе просто так стояти.
Тоді вони розговорилися. Людмила навчалася у технікумі на кухарку, Василь – будівельник, маляр-штукатур. Його ще покійний дідусь колись навчив, як на станку працювати з деревом. Час від часу майстрував табуретки, столи, різні вироби на замовлення і мав трохи грошей.
Він не мав тільки грошей, батьки живуть у селі, добре, що продукти в гуртожиток передаю. То Василь змайстрував з дерева Людмилі гарну фігурку з голуба.
– Така красива, як і ти.
– Дякую. Поставлю собі на стіл та буду дивитися, милуватися.
В спальні донька Лідія все не могла ніяк заспокоїтися. Зателефонувала до мами, почула, як вона шморгає носом
– Мамо що відбувається? Може, у вас проблеми з фінансами?
– Ні, доцю, все добре. Ну таке буває у людей.
– Що буває? Що на старості років клепка їде? Я вийшла з душу, син спить, чоловік вечеряє, а тут стукіт у двері – тато на порозі. Тільки тримає ключі від машини і все. Ні сорочки, ні зубної щітки.
– Я не знаю, що з ним трималося. До того на роботі все добре було. Але після того, як відправили на пенсію, то дуже змінився. Роздратований, бурмотить під носа постійно. Забороняє мені у його майстерню ходити, навіть замок поставив. А як приготую його улюблені котлети по-київськи – то чую “надоїло, хочу щось інше”.
– Мамо, може, вам до психолога піти?
– Ні, доню, таке буває. От коли ми працювали, то все якось добре, ладно. От встигли посумувати один за одним, а потім все так коту під хвіст пішло.
Зранку Василь прокинувся та пішов на кухню. Звик, що вже Людмила на сніданок готує йому яєшню, а зараз у кімнаті порожньо. Навіть нема його улюбленого кухлика. Ніхто не цілує, ніхто не обіймає. Звик вмикати радіо та слухати новини, а в доньки радіо нема, вони вже на роботу пішли, онук у школі. Квартира велика, але Василеві так самотньо та сумно стало.
“Погарячкував я. Точно треба їхати додому” – подумав чоловік, вмився та поїхав геть. По дорозі до хати заїхав у квітковий магазин та купив улюблені квіти Людмили – соняхи.
– Любко, я тут!
– Ой, Васю, а ти чому приїхав?
– До тебе. Вибач, вибач, мене, дурня сивоголового! Я просто от думав, що вже на пенсії не буду тобі такий цікавий. Адже кручуся у хаті туди-сюди. Але зрозумів, що з тобою приємно навіть мовчати.
– Васю, а я так плакала. Думала, що вже сама тобі надоїла, що не цікава. Бо от буває, що живеш 30 років з людиною, а потім взагалі перестаєш її кохати.
– Я для тебе дещо маю – і дістає з куртки ще одного голуба та соняхи, – Я і тому тебе не пускав у майстерню, бо не хотів, аби ти подарунок на річницю завчасно побачила.
Людмила розплакалася та ніжно обійняла Василя. І тут почули гавкіт у стайні.
– А це що?
– А це мій тобі подарунок! Просто ти казав, що давно собі собаку хочеш. На риболовлю чи по гриби ходити. А сусідка, баба Марія якраз мала вивідок. То вівчарка, я знала, що ти уже хотів собаку.
– А ти її купила, не дивлячись на те, що сама маєш алергію на кудлатих тварин?
– Так, бо ти ж так давно хотів мати собаку. Полканом назвати хотів. Я пам’ятаю.
Тоді Василь зрозумів, що Людмила – це його справжнє кохання до кінця життя.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!