– Господи, тату, що ти таке вигадав? Як мала дитина, чесно.
– Доню, я майже рік не був вдома. Хоча б з сусідами зустрінуся, поговорю, привітаюся. Це ж таке свято, а я сам буду.
– Добре, я щось вигадаю. І так до Різдва ще 3 дні. Ледь від Нового Року відійшла з тими гуляками, а ти вже за Різдво починаєш. Все, я побігла, у мене справ багато.
Степан Васильович щиро зрадів, наче та мала дитина. Адже не згадає, коли востаннє був вдома. Рік тому чи більше? Коли донька його в пансіонат привезла? Тоді ще сніг не падав, але вже було темно та холодно.
Після того, як коханої Мирослави не стало, дід Степан геть змінився. Ходив зажурений, не посміхався. День за днем потухав, наче та свічка. Ще й на фоні такого стресу у нього почалися проблеми з серцем та легенями. Тому донька Наталка вирішила віддати батька до пансіонату. Мовляв, там за ним доглядатимуть, лікуватимуть. Адже у неї з головою справ вистачає, а тут ще й хворий батько.
– Тату, дивися, тут є хороші лікарі. Ану прочитай у брошурі, що пишуть. Ось, масажі, ліки, відпочинок. Не переживай, я до тебе буду навідуватися.
Але за 3 дні донька не те, що не приїхала, а навіть не телефонувала. Адже Наталя мала інші справи – то ж свекруха з Італії приїде на свята, треба квартиру до ладу привести, поприбирати, куті та пампухів наготувати. А ще запросити кумів, тітку Ольгу з чоловіком, друзів. То ж таке велике свято, Ісус народився!
Може, через клопоти дівчина забула про батька. А може просто не хотіла соромитися перед гостями. Адже у Степана трясуться руки та вся їжа падає на скатертину. А ще він голосно кашляє, розносить свої бацили. Часто забуває, де туалет, а де спальня. І ще треба слідкувати за графіком, коли та які пити пігулки. Наталці і без того клопотів вистачало!
Але Степан щиро сподівався, що донька приїде до нього. Він, як у старі-добрі часи, святкуватиме Різдво у колі родини, потім підуть до церкви молитися. Насолоджуватиметься колядками, скуштує найсмачніші домашні пампушки за рецептом коханої Миросі. Тоді наче здавалося, що жінка поруч з ним. Але просто її ніхто не бачить. Коли Степан дивився на її фото, то відчував таке тепло, таку радість всередині серця. І воно розливалося по всьому тілі, від вух аж до п’яток.
Тільки Наталка була заклопотана іншим – догоджала любим гостям, як тільки могла. Так відгуляли 6 січня, 7 пішли до церкви та у гості. Згадала про тата тільки 9 січня зранку, коли їхала на роботу. Зателефонувала у пансіонат, аби поцікавитися, як татове здоров’я:
– Наталю Степанівно, а ми вам 7 ввечері телефонували.
– Так, я бачила пропущені, була зайнята. Сьогодні приїду до тата.
– Не варто.
– Як це не варто? Ви ще мені будете вказувати, коли і наскільки приїздити?
– Вашого батька не стало ввечері. Інфаркт. Ми намагалися, але…
Більше Наталка нічого не чула. Тоді світ наче зупинився. Її батька більше нема. Вона залишилася сама, без мами, а тепер ще й без тата.
Жінка почала гірко плакати. Вона навіть не встигла з ним попрощатися, обійняти. Привезти домашніх пампухів за рецептом матусі, які завжди всім смакували.
Любі читачі, шануйте та любіть своїх батьків. Адже ми не знаємо, скільки ще часу їм залишилося на цьому світі!
Вам сподобалася така сумна, але одночасно повчальна історія?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!