Не знає зараз молодь, що таке справжнє кохання, що таке сім’я… А от мене життя такому добряче повчило.
Багато років тому, ще в часи своєї юності, я дуже полюбив одну дівчину. Така вже мені Ніна гарна була, така ж уже серцю люба… Впадав я біля неї і день, і ніч. І вона наче й не проти моїх любощів була, от тільки батьки її вперлися, що мене в зяті не хочуть.
Воно й не дивно: я ж бідняком завжди був, байстрюком. Хата стара і мати лежача – ото і все, чим я похвалитися міг. А в Ніни батьки такі гроші мали, що в нашому селі багатших людей годі було й шукати. От і хотіли вони собі зятька багатенького, аби ще собі статків прибавити.
Але ж таки Ніна – єдина їхня дитина. Побачили, що любить вона мене дуже, та й дали добро на весілля.
Я ради жінки своєї на другу роботу пішов, аби зарплату більшу мати, майже не спав, вночі часто на зміни заступав. Думав, вона побачить, оцінить, похвалить… Та де там! Тільки й чув, що я ні чорта не роблю, що в мене копійки за душею немає… Хоча жили ми, скажу чесно, не так вже й погано. Але ж там ще тесть із тещею свого у вогонь доливали!
Словом, не хватило мені любові, аби то все витерпіти та дожити з жінкою до скону. Подався я за кордон шукати кращої далі. Якось так мені вдача всміхнулася, що попав я на ферму, де то свиней, то коней доглядати треба було. Ото там і осів. Гроші платили добрі, на мізки ніхто не капав. Чим не щастя?
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
От тільки за донечкою я скучав дуже. Коли поїхав на заробітки, їй тільки два рочки стукнуло. Але ж я і гроші передавав їй, і сам, бувало, їздив. Вона тому не дуже раділа, бо ж всі родичі проти мене її крутили. Та мені до того діла не було.
Якось так роки і йшли. Моя донечка вже геть виросла, давним-давно вищу освіту отримала. А недавно я в інтернеті побачив, що вона ще й синочка народила! От тільки ж мене ні на весілля не позвали, ні про онука не розказали… Подзвонив же я їй, аби про все розпитати.
– А ти мені хто, аби я тобі про таке розказувала, га? Ти нас із мамою на корів своїх проміняв, ото з ними і товчися. А до мене більше не дзвони, – накричала на мене моя Маринка.
Мені від того так зле стало, що на тиждень в лікарню зліг. Лікарі сказали, що то все від нервів. Тоді я вирішив таки до доньки дослухатися. Перестав їй дзвонити, писати, у гості напрошуватися. Так років за два, мабуть, ми взагалі не спілкувалися.
А недавно мій телефон задзвонив…
– Тату, у нас тут така біда… У будинок наш прилетіло. Жити нема де, грошей нема, речей нема. Не знаємо, що його й робити. Можна, ми до тебе приїдемо? Хоч на пару тижнів… – почала просити донька.
А я навіть не думав, що їй відповісти! З перших же слів знав, чим це закінчиться.
– Звісно, доню! Я вас дуже чекатиму. І маму бери, якщо треба, і кого захочеш. Аби ви тільки були в безпеці!
Тепер я чекаю своїх рідних у гості. Знаю, що між нами було всяке. А старі рани й досі болять… Бо слова так іноді ранять, що страшне. Але я знаю, що в мене немає рідніших людей, аніж донечка і внучок. Усі роблять помилки. Головне – не дати пустим образам зруйнувати все.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!