“Ти не приїжджай на день народження онука! Ще наврочиш”, – почула в слухавці від рідної доньки

Дві пенсіонерки сиділи у парку на лавочці та щось бурхливо обговорювали. 

-Ти ж знаєш, що моїй Ірусі довго не виходило дитину народити. Вже що вона тільки не пробувала зі своїм чоловіком – пила різні трав’яні настої, їздили до ворожок, психологів. У гори до якогось мольфара їхали, закордоном штучне запліднення робили. Але все марно. Я молилася Богові щоранку та щовечора, щоб дав немовлятко. Бачила, як страждає донька. Змарніла та ночами не спала. Коли бачила знайому подругу чи однокласницю з дитинкою – так сумно було. Але одного дня телефонує і так кричить слухавку від щастя – нарешті омріяні дві смужки на тесті. 

-Та невже? Ото пощастило їм!

– Рано радіти. Через декілька тижнів дівчині стало погано. Втратила свідомість на роботі, колега викликала швидку допомогу. На жаль, втратила дитину. Тоді Іринка днями не виходила з кімнати, лежала на ліжку та дивилася на стелю порожнім поглядом. Але одного дня зателефонувала Оля – колишня дівчина мого молодшого сина, Петра. Сказала, що вагітна, але не хоче залишати собі немовлятко – віддасть у дитячий будинок. Але Іра благала не робити помилки. Дала їй тисячу доларів на перший час і просила віддати малюка їй. 

– І що та Оля зробила?

– Спершу довго вагалася. Вона легковажна, університет не закінчила. Та і родина у неї така собі – мати часто випиває, а про батька ніхто нічого не знає. Але заради грошей погодилася. Іра не жаліла нічого – віддала їй майже 12 тисяч доларів, всіх лікарів оплачувала та навіть на пологи відвезла у приватну лікарню. 

– І кого народила? 

– Хлопчик. Здоровий, все вчасно. Пологи пройшли легко. Наступного дня Віка написала заяву на відмовлення, Іра одразу побігла робити документи для усиновлення. Така радісна була. А коли взяла малюка на руки, то так плакала. Навіть не хотіла медсестрі на плановий огляд віддавати. Вона з чоловіком все купили – ціла шафа одягу, велика коляска, візочок та ще багато речей. 

– І як тобі онук? Бачила вже його?

Пошепки

– Не повіриш, але вже минув рік. А я рідного онучка навіть на руках не тримала. Не вийшло мені приїхати на виписку з пологового, адже сама була в санаторії на лікуванні. Прошу дівчину надіслати фото – ігнорує. Але бачила, що на своїй сторінці у Фейсбуці виклала майже 10 знімків. Всі такі щасливі, посміхаються, друзі прийшли, так багато повітряних кульок принесли, іграшки та великий букет квітів. Можливо, що просто забула…

– А потім що було?

– Хотіла приїхати на хрестини, замовила Матвійку золотий хрестик. А Іра каже, що вже давно малюка до церкви віднесли. А свято не робили, бо не хотіли, щоб незнайомі люди біля малюка ходили. Але хіба я – незнайома людина?

– Ото дивина. А хоча б на день народження тебе покликали? 

– Звісно, що ні. Не встигла отямитися, як рік так швидко промайнув. От купила для малюка новий візочок, великого ведмедика та гроші у конверт поклала – для єдиного онука не шкода нічого, майже всю пенсію витратила. Телефоную до доньки, а вона починає кричати на мене, мовляв, не маю права прийти до них – ще на малюка наврочу!

– Та вона не при собі чи що? Доросла жінка, а такі дурниці говорить тобі! 

Пані Галина жодного разу не бачила свого онука. Просить погуляти та приїхати у гості, але відмовляють. Не запрошують додому на свята, а телефонні дзвінки просто ігнорували, а тепер заблокували номер. Заборонили навіть родичам щось розповідати про Матвійка – бояться, що рідна бабуся може наврочити малюкові. 

На вашу думку, Ірина правильно вчинила? Що б ви могли порадити дівчині? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Adblock
detector