Мені було 9, коли не стало тата. І, якщо чесно, ми з мамою на похороні взагалі не плакали. Адже мій тато був відомим пияком у нашому місті. Викрадав у мами гроші з гаманця на горілку, виносив у ломбард телевізор, пральну машинку, мій ноутбук та навіть іграшки.
Жили ми дуже скромно, майже на межі бідності. Грошей і так не вистачало на базові потреби, а тут ще й тато-пияк. У школі мене всі дражнили, обзивали, ніхто не хотів товаришувати та сидіти за одною парою. У дитинстві мені було геть не солодко, настраждалася по повній програмі.
Ми старалися жити з мамою, як могли. Але через рік вона почала зустрічатися з дядьком Дмитром, він був другом нашої родини. І я не здивувалася, коли через декілька місяців він вирішив переїхати жити до нас зі своїм сином Павлом. Ми з ним були одного віку, навчалися в паралельних класах у школі.
Думала, що от нарешті у мене з’явився справжній тато. Який буде про мене піклуватися, любити, захищати. Однак, у дядька Дмитра виявився дуже жорсткий та суворий характер.
Мене він не вважав за рідну доньку. Одяг, іграшки, шкільне приладдя, продукти – все для мене купувала тільки мама. Хоча дядько Дмитро заробляв майже у 4 рази більше, бо мав прибутковий бізнес. Павла він балував по повній програмі. Брат їздив у табір закордоном, мав дорогі машинки, ходив у приватні спортивні гуртки. Дядько навіть відмовлявся повністю платити за комунальні послуги, хоча ж сам переїхав на нашу квартиру.
І, на щастя, у 17 років після 11 класу я зуміла вступити до Львова, ще й на стипендію. Але я хотіла більшого, тому після пар бігала на роботу, працювала офіціанткою. До речі, там я зустріла свого чоловіка Олега. Ось так двоє бідних студентів старалися видертися з бідності. Додому я рідко приїздила через Дмитра та Павла. Адже вони постійно намагалися мене зачепити та обзивали. А мама просто мовчала, бо сліпо була закохана в Дмитра.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Добре, що свекри у мене хороші люди. Прийняли в родину, почали одразу донечкою називати. Хоча я наслухалася багато історій про сварки між невісткою та свекрухою. Але Василина Орестівна та Степан Геннадійович всіляко нам допомагали. То з нашими синочками посидять, з садка можуть забрати. Навіть коли нам не вистачало грошей на квартиру, то продали свою машину та ще й віддали всі заощадження.
За 10 років я дуже віддалилася від мами. Та і вона сама не цікавилася ні моїм життям, ні життям онуків. Хоча я старалася налагодити спілкування.
Так сталося, що місяць тому мами не стало. Вона важко хворіла, ми з чоловіком везли її закордон на лікування. Похорон та поминки ми оплатили самі, Дмитро хіба тільки тисячу гривень на церкву дав. І це для мене стало останньою каплею. Невже от він її так “любив”, що воно вартувало тисячі гривень?
– І коли ти речі забереш з квартири?
– З якого це дива я маю забирати?
– А що таке? Ти тут взагалі не прописаний, шлюб офіційно не вкладали. Ти тут ніхто!
Крім Дмитра, на маминій квартирі живе ще Павло, його жінка та діти. Мені, якщо чесно, взагалі не шкода таких “родичів”. Ну хто вони мені? Мало того, ще й мамі не допомагали, коли вона хворіла. То чому я повинна просто так віддавати їм квартиру?
Коли по мамі було 40 днів, я знову приїхала до Дмитра. Надіялася, що він спокійно збере речі та поїде геть. Але він не хотів навіть мене на поріг пускати.
Тому я звернулася до суду. І майже всі родичі почали мене відмовляти. Але я сказала, що до останнього буду боротися за спадок.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!