Ми з чоловіком завжди про власний дім мріяли, тому квартири навіть не розглядали. Уявляли, як будемо мати власний двір, садок, кілька грядок і клумби. Життя в багатоповерхівці, де повно сусідів і зовсім немає власного простору – не для нас. Тим паче ми хочемо дітей.
Саме тому ми шукали будиночок, невеличкий, старий і не в центрі, адже грошей мали не так багато. Нам справді пощастило. Знайшли охайну хатинку, яку раніше здавали переселенцям. Восени ми переїхали. І мало не відразу нас прийшла привітати сусідка – приємна жіночка років 70.
– Господи, яка я щаслива, що поруч молодь житиме! Як мені самій сумно. Тут донецькі жили, з ними й поговорити нема про що. Будь-якої миті приходьте до мене, буду рада!
Ми подякували, але не думали, що це лише початок. Річ у тім, що огорожа ділянки геть стара, місцями паркан зламаний, нема цілих секцій. І ось що сталося. Вже наступного ранку дивлюсь я у вікно – а хтось ходить. Вибігаю – сусідка.
– Ой, а я яблучка збираю тут, шкода, щоб пропадали. Знате, ми ніколи двори не розділяли, може краще взагалі цей паркан забрати.
– Ні, ми навпаки новий хочемо. Може собаку заведемо!
– Е, ні, я проти, я боюсь собак.
– Не переймайтеся, вона в нас житиме!
– Але ж гавкати буде й бігати. Ні-ні, собак не треба!
Я вдала, що не чую. Взялася за прибирання. Та не минуло й години, як новоспечена сусідка прийшла до мене.
– Я тут печива принесла, роби каву!
З переляку, я почала шукати каву, адже ще не встигла кухонне приладдя розкласти. Врешті зробила, думала, вип’є й піде, а вона півтори години сиділа і всі місцеві плітки розповідала. Як я не натякала, що часу в мене бракує – все марно. Наступного дня Лариса Петрівна завітала знову і так щодня. Крім того, вона увесь час гуляла моїм подвір’ям і вказувала, що і як я маю робити.
На щастя, відпустка в мене закінчилася. А коли сусідка хотіла приходити на вечір, я казала, що чоловік стомлений і гостей він не любить. Та варто було мені вийти на подвір’я – вона вже була там, наче чекала на мене.
Якось ми перезимували. А на весну чоловік почав робити ремонт і замінювати огорожу. Та це сусідці не сподобалось.
– Зроби хоч хвіртку між нашими ділянками.
– Нащо?
– Так легше буде увійти.
– Заходьте через центральну. А бажано спочатку дзвоніть!
– А може мені листа написати, щоб до сусідки на аудієнцію потрапити. Я ж думала, ви нормальні, прості люди?
Я увесь час мала якусь роботу у дворі, та щойно виходила – прибігала й Лариса Петрівна й увесь час намагалась зі мною говорити. Я мовчала, натякаючи, що мені бракує часу. І врешті це остаточно її розлютило.
– Я до тебе з усією душею, а ти он яка невдячна!
– Та зрозумійте, що часу на балачки просто нема.
Образилась вона страшно. А коли через тиждень чоловік приніс цуценя – ще й скандал зчинила. Я вже не знаю, що із цим усім робити. Згадую всі історії про сусідок ворогів – і зовсім не смішно. Але й дружити з нею зовсім не можу. То як бути? Порадьте?