Моя теща живе у селі на Тернопільщині, за 200 кілометрів від нашого міста. З Чернівців їхати туди аж 3 години, дорога ще дуже погана, яма на ямі. Тим паче, в селі ще мешкає її сестра, племінники, якісь ще близькі родичі.
Однак, за допомогою пані Валентина завжди телефонує до нас. От цієї весни просила, аби ми приїхали садити картоплю на город. А там ого-го яка ділянка, за 2 дні навіть не впоралися. Я ледь ту сапку вже в руках під вечір тримав, викручував футболку і з неї піт стікав, наче вона після прання ще мокра.
Але от за всі роки вона нам нічого не передала. Теща тримає корову, свинок, кроликів та багацько курей. Але яйця, сир, сметану та інші продукти ми купуємо в магазині. Хоча нам могли хоча б раз на місяць передавати сумку. Моя мама також живе в селі і щосуботи передає 3 величезні пакети, що у нас ледь холодильник закривається.
Навіть на свята пані Валя нам не давала ні пампухів, ні куті чи якогось м’яса. Бо гості все з’їдали дуже швидко.
Ну добре, ми з жінкою не нарікаємо, дорослі люди, самі можемо купити. Але пані Валя навіть для онуків нічого не давала. У неї стільки полуниці та вишень цього року вродило, а вона позакривала варення та заховала в гаражі. Ну ось так наші діти залишилися без солодких гостинців від бабусі. І мені, як татові, дуже образливо.
Так сталося, що декілька днів тому теща зламала руку, невдало злізла з драбини. А зараз якраз пора збирати картоплю. Ну і до кого вона подзвонила першим ділом? Звісно, до мене:
– Треба, аби ти з моєю Анькою приїхав. Бо у мене ще гіпс, на городі не впораюся самотужки.
– Ну а чого ви стільки садили у травні? Попросіть сусідів.
– Тю, ото ти ледацюга. Я нікого не проситиму про допомогу, бо в мене є ви!
Словом, теща думає, що ми для неї безкоштовна робоча сила. Ще й онуків може припахати.
Але ні в кого з нас нема бажання їхати в село. Навіщо? Аби надривати спину та пітніти? Або потім почути тільки “дякую”. Я впевнений, що нам ніхто не дасть навіть мішок картоплі потім додому.
Ну і в селі живуть її родичі. Чому пані Валя їх не попросить? Нам їхати 3 години заради тої нещасної картоплі.
Жінка Анна взагалі пропонує заплатити сусідам тисячу гривень, аби вони допомогли зібрати. Для нас та тисячка не так важлива, зате ми зекономимо на паливі хоча б.
– Що? Аби я просила сусідів, ще й за гроші? Та як тобі взагалі така дурна думка в ту пусту голову прийшла? Аню, хочеш мене на все село осоромити?!
Ну, словом, ми дуже посварилися через це з пані Валентиною. Але вона досі до нас телефонує та вимагає приїхати в село. От не просить, не вмовляє. Їй все одно, що у нас є плани якісь. Ні я, ні жінка не хочемо працювати 5 днів на роботі, а потім ще їхати в село і там 2 дні танцювати з сапкою на городі.
Нащо нам це все? Картоплі та помідорів ніхто не дає. Нам краще перейтися пару метрів до супермаркету і там все купити. Мені навіть шкода витрачати гроші на паливо.
Теща цього взагалі не розуміє. І коли я їй кажу про домашні продукти, то вона одразу починає переводити тему. От як мені ще до неї достукатися? Ми не проти допомогти, але якщо нам за це гарно подякують.
На Вашу думку, читач має рацію? Що б Ви йому порадили в такій ситуації?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!