Так сталося, що теща не полюбила мене з першого дня знайомства. А все через мою професію. Я не мав стабільного заробітку, працював майстром з виготовлення меблів, робив ремонти сусідам. Тоді отримував дуже мало, жив з батьками та двома молодшими братиками в старій двушці на Сихові.
А моя теща та кохана Вікторія люди заможні, при грошах. Звісно, вона хотіла бачити біля своєї донечки принца на білому коні, який багато зароблятиме, закидатиме дорогими подарунками та возитиме на курорти. А тут я, бідний та нещасний, як та церковна миша. Ще й родина у мене не дуже благополучна.
Однак, наші почуття з Вікою були важливіші за гроші чи статки. Вона вийшла за мене заміж, ми спершу жили на невеличкій орендованій квартирці, а потім купили власне житло. Як то кажуть – пройшли і вогонь, і воду, і мідні труби. З роками я виріс, як майстер, відкрив свою будівельно-ремонтну компанію, маю робочу бригаду. Моєї зарплатні вистачає, аби повністю забезпечити жінку та дітей.
Вікторія дуже гарна мама і чудова господиня. Вдома завжди чистенько, прибрано, смачно пахне борщиком чи котлетами.
Але Ольга Василівна роками не приймала мене в родину. Щоразу, як ми десь зустрічалися у гостях, то теща всіляко намагалася мене принижувати та насміхатися:
– Ой, Антоне, а що то сорочка у тебе така, наче з секонд-хенду? Що, на нормальний одяг не вистачило?
– Мою похресницю чоловік у Болгарію на море відвіз. А ви куди їдете? Ой, я забула, що ти скупердяй.
Діло дійшло до ручки і пані Ольга почала такі плітки про мене розпускати. То я зраджую Вікторії та маю мільйон коханок, то підіймаю на неї руку і такий тиран, якого ще світ божий не бачив. Звісно, деякі родичі вірили у її небилиці. Так я отримав тавро негідника і мене навіть не запрошували у гості на свята.
Але Віка та діти були поруч, це найголовніше. Правда, свою ненависть пані Ольга перекидала на онуків. Раз навіть назвала їх байстрючатками. Це була остання капля терпіння і ми самі не хотіли бачитися з тещею.
І так минуло 12 років. Добре, що мої батьки приходили у гості, няньчилися з дітьми. Ну хоча б якісь бабуся та дідусь нормальні в них були.
Однак, декілька місяців тому до нас дійшла звістка, що пані Ольга важко хворіє. У неї виявили рак. Вона витратила всі свої заощадження на лікування, продала машину та бізнес. Але ніхто їй не допомагає вдома, важко навіть з ліжка пройтися в туалет.
В той момент мені чомусь стало шкода тещу. Я після роботи заїхав у магазин, купив їй продукти, ліки. Підіймаюся до квартири, стукаю у двері.
– Ой, Антоне, це ти. А я..
– Ось тут продукти. Вам щось вдома треба допомогти?
Я швидко витер пилюку, підлив вазони, виніс сміття. Пані Ольга тихо сиділа на дивані та дивилася на мене такими жалісливими очима, як кіт з мультика “Шрек”.
– Ну все. Я маю їхати. Може, вам ще щось треба?
– Так. Я хочу попросити у тебе вибачення. Будь ласка, не тримай на мене зла. Я тоді була дурна, всякої гидоти про тебе говорила. А у тебе таке добре серце та золоті руки.
Пані Ольга почала гірко плакати, я підійшов та міцно обійняв її. Мене так виховали, що кожна людина заслуговує на другий шанс та каяття. Тому не ображався на тещу:
– Що було – те загуло. Тим паче, у вас така складна ситуація.
– Так. Лікарі кажуть, що мені залишилося пару місяців.
Зараз ми з жінкою намагаємося приділяти увагу тещі. Було багато років втрачено через родинні чвари, але зараз є шанс все виправити.
Тим паче, у тещі ця хвороба дуже прогресує. Вона день за днем чахне на очах. Тому хоча б перед тим, як відійти у засвіти, вона проведе час з нами та онуками.
Я не жалію, що зараз так допомагаю тещі. Адже ми одна родина та маємо бути разом. За всі ті гріхи вона буде відповідати перед Богом. А моє діло подарувати їй спокійну старість.
А що б Ви зробили у такій ситуації? Варто давати людям другий шанс чи ні?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!