Я завжди дотримувалася думки, що не доля впливає на людину, а людина керує своєю долею. Наприклад, якщо я народилася в селі, так уже склалися обставини, то це не означає, що я повинна там до старості прожити. Я можу навчатися, працювати, жити в місті і насолоджуватися таким життям. От тільки батькам моїм не дано цього зрозуміти.
Мама думає, що я повинна все життя сидіти в них під боком і помагати порати хазяйство. А воно мені вже поперек горла стоїть!
Скільки себе знаю, завжди мама о п’ятій ранку стягувала мене з ліжка. Чи то зима, чи то літо – байдуже.
– Вставай, Ірино! Корова на все село реве, свині оно вже скоро посиніють від голоду, а ти вилежуєшся. Скільки ж можна? Давай бігом, тобі ще в школу збиратися! – починала мама завжди мій ранок з повчань.
Як я це ненавиділа… Так я тих сільських ароматів нанюхалася, що тепер м’яса взагалі не їм. Але ж батькам помагала до останнього. Знала, яка важка та робота в селі, тому мовчки порала худобу, сапала городи й носила сіно. А тоді вирвалася в місто.
Батьки дуже хотіли, аби в мене була вища освіта. Зібрали останні гроші, посадили мене в автобус та й відправили в місто. А я тому тільки рада була! То ж зовсім інше життя, інші люди… Та все там було не так, як у нашому селі забитому. І з першого ж дня я зрозуміла, що отут моє місце, тут я жити хочу.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Поки вчилася, до батьків їздила рідко. Бо таки не близький світ, та й квитки дорогі дуже. Раз, пам’ятаю, приїхала на зимову канікули. Думала, відісплюся від тих екзаменів, до яких і день, і ніч готувалася. А мама вже тут як тут!
– Ой, ви гляньте на неї! Вставай давай, принцесо. Це тобі не місто, вилежуватися нема коли. Худоба жде, у дворі роботи повно. Давай, підйом!
– Ма, чого ти кричиш на вухо? Я ж сказала, щоб мене сьогодні не будили. Я так хочу поспати, аби ти тільки знала.
– Еге, розказуй-розказуй! Дітей у тебе нема, чоловіка нема, хазяйства нема. То від чого ти там втомитися могла, га? Піди оно пороби деньок та й будеш спати нормально.
Сперечатися я не стала. Одяглася та й пішла працювати. Але собі пообіцяла: тепер додому – тільки на свята.
Свого слова я дотримала і пару місяців дома не з’являлася. На роботу влаштувалася недавно, плюс навчання те… Не було коли кататися. Думала, уже аж на Різдво поїду.
Але так мені на душі останнім часом погано, що не хотілося геть нічого. І знайома порекомендувала поїхати в гори. Повітрям подихати, думки провітрити. Вона якраз збиралася на Різдво туди, то в мене ще й хороша компанія була б. Подумала я і погодилася.
Господи, як взнала про те моя мати… Та вона ж мені вирвані роки влаштувала! І кляла, і плакала, і кричала! Я такого ще не бачила. Знову сказала, що я не перетруджена, аби на відпочинок їздити. А вони свиню збираються перед святами колоти, їм руки робочі треба. Пообіцяла, що як не приїду, то можу про них вже й не згадувати ніколи.
І оце сиджу я тепер, думаю: що його робити? З одного боку, я дуже люблю своїх батьків. Знаю, що вони все зробили, аби я чогось в житті досягла. Але, якщо подумати глибше, то вони ж мене назад у село тягнуть. Не можуть ніяк мене відпустити. А мені вже це життя сільське осточортіло.
І що його тепер робити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!