Я ніколи не мріяла мати дітей. Адже сама зростала в багатодітній сім’ї. Все дитинство бавила молодших братів і сестер. Вже тоді вирішила, що з мене досить. Я багато навчалась. Закінчила університет з червоним дипломом і стала справжньою кар’єристкою.
І так сталось, що мені пощастило зустріти чоловіка з такими ж поглядами на життя. Стас багато працював і зовсім не мав часу на особисте. Ми не витрачали часу на романтику і всілякі дурниці. Просто розписалися і вирішили жити разом. Продовжували багато працювати й так всього за десять років подружнього життя ми самотужки придбали три квартири та гарну автівку. Ми ні в чому собі не відмовляли, двічі на рік на море їздили, подорожували світом.
Чоловік ніколи не казав, що хоче дітей. І ось, коли мені було вже 38 років народила зовиця, молодша сестра Стаса. Це була вже друга її дитина. Ми завжди допомагали їм, дарували щедрі подарунки. І ось зібралися на родини. Придбали люльку-гойдалку, дуже дорогу. Люда неабияк зраділа. Чоловік ще й конверта їй дав.
І ось ми сиділи за столом. Я тоді вийшла на балкон подихати. І раптом чую, як у спальні свекруха повчає зовицю:
– Як добре, що в них дітей нема! Уяви скільки всього твоїм залишиться!
Мене ця фраза дуже заділа. Розповіла про все чоловікові, а він спокійно сказав:
– Ну, що казати, це ж правда!
Якийсь час я жила з цими думками. А коли почалась війна і всі ці жахливі події, усі довкола говорили, скільки сиріт залишається. І якось я запропонувала чоловікові:
– Може візьмемо дитинку! Врятуємо життя!
– Ти не повіриш, я саме про це думав!
Ми почали готуватись до появи дитини. Розповіли про все свекрусі. Та вона почала нас відмовляти. Казала, що не можна чужу дитину брати. Та ми її не послухали.
Ми взяли 3-місячне немовля. Тоді я збагнула, яке це щастя. І якось так сталося, що минуло кілька місяців і я завагітніла. В 40 років. Це стало для нас шоком, але ми щасливі. От лишень свекруха із зовицею не дуже. Як би ви з ними після такого спілкувалися?