Ще з юних літ Вірі жилося несолодко. Її ображали однокласники. Та мама навчала, що головне – внутрішнє, а не зовнішнє і краса минуща. Тато з мамою познайомились ще в школі. Це було перше кохання. Купили дім в селі. Разом вибилися в люди і переїхали в місто. Тато відкрив невеличкий бізнес і жити стало легше. Віра щиро раділа таким змінам і хотіла поділитись приємними новинами зі своїми однолітками. Однак мама знову порадила не поспішати, вона вчила перевіряти людей і тільки після цього довіряти їм.
За останні 25 років батьки Віри вперше вибрались на море. Це була невеличка путівка у санаторій із гарною природою і чудовими краєвидами. Віру не брали з собою, бо та готувалась до вступних екзаменів.
Дівчина заснула аж опівночі, та прокинулась від страшної новини. В дорозі сталося непоправне. Віра втратила батьків в автокатастрофі. В голові все, як в тумані: лікарня, медсестри, страшні слова. Коли розпочала обдзвонювати родичів, чула лише відмовки:
– Тьотю Марійко, приїдьте з мамою біда!
– А що сталося? Віро, ти плачеш? Не лякай мене!
– Їх більше немає, ДТП.
– Ой, Боже, а сестричка ж моя янголом була, і вислухає, і допоможе, й пораду дасть, підтримає.
– Завтра похорон.
– Тільки, дівчинко моя, мусиш сама всьому раду давати. У мене робота, та й в самої є діти.
Віра зателефонувала рідному брату свого тата:
– Дядьку Семене, дуже потрібно, щоб ви приїхали, тато помер, я зовсім сама і не знаю, що робити.
– Ой, пригадую, як Володя вчив мене рибалити, як ми грали в шахи і він все піддавався. Добре, у нього було серце! Щира душа!
– Завтра похорон.
– Як? Уже завтра, а я тільки через три дні звільнюсь, швидше – ніяк! Ти, дочко, тримайся, добре?
Віра вже й не чула останніх слів дядька. На похороні була, мов сама не своя. А потім – порожня хата, холодні стіни, робочі будні. Чи ж про таке вона мріяла?
Продала батьківську квартиру та невеличкий бізнес. І купила собі будиночок у Буковелі.
Віра завжди мріяла жити на лоні природи, в гірському районі. Вранці ходила на пробіжку. А ввечері вдихала свіже гірське повітря. І від того спалося їй краще.
Згодом новини про те, як добре вона облаштувалась дійшли й до родичів:
– То що дочко, чув, що ти тепер в Буковелі. А гостей приймаєш? – голос дядька Семена був вже дуже веселий!
– Тут ще все не завершено. Треба робочі руки. І будматеріали мають привезти з дня на день, і вікна треба поставити, згода, приїжджайте!
– Ой, Вірочко, ще обживешся, тоді погостюю, а поки – бувай.
Тітка Марійка теж телефонувала, але як Віра сказала, що будуть стіни фарбувати, так і слід застив.
Ось і проявилось справжнє обличчя Віриних родичів, які в усьому шукають лише вигоди і прагнуть розкошувати за чужий кошт.