Усяке я у своєму житті бачила. Але таке «чудо» трапилось зі мною вперше.
Два роки тому я переїхала у свій будинок. Невеличкий, у селі, далеко від міста… Але як же мені там добре! Вам просто словами не передати.
Перед верандою я насадила ціле море квітів! І рожеві, і білі, і помаранчеві… Наче на веселку дивишся. А який запах у дворі стоїть, коли все це добро зацвітає!
У хаті я зробила ремонт, ворота нові поставила, меблі з лози замовила. Словом, вклала я в цю ділянку всю свою душу.
Стою я, значить, зранку на своїй діляночці. Дивлюсь, чи не пора квіти які викопати, аби на морози в хату пересадити. Нагнулась та й порпаюсь собі в землі. Аж тут чую, що гукає мене хтось.
– Здоров, Лідко! – крикнула мені сусідка. – Слухай, а я оце тебе спитати хотіла. Ти ж собі ще нікого не знайшла? Ну, кавалера там якогось…
– Добрий день, Тамаро Семенівно. Ні, не знайшла. Та й коли мені то робити? У мене он стільки роботи, що й угору нема коли глянути. Ще я по побаченнях не бігала!
Звісно, про роботу я збрехала. Але що я ще могла сказати? І так усім сусідам муляє, що я у свої 35 і досі без чоловіка та десятка дітей.
– О, то добре! – не вгавала сусідка, поки я думала про своє. – Завтра Вітька до тебе прийде, племінник мій. Ти дівка наче нормальна, він у мене теж партія хороша. І руки в нього золоті, і хазяйновитий, і розумний. Ото добра з вас буде пара!
Сперечатися із цією балакучою жіночкою сенсу не було ніякого, тому я махнула рукою та й повернулась до квітів.
Наступного ранку я вже й не згадувала про того Вітю, аж поки хтось не почав гепати у мої нові ворота.
Здоров була, хазяйко! – крикнув мені з дороги якийсь чоловік. – Ну що, будемо свататись?
Поки я намагалась зрозуміти, що відбувається, цей здоровезний чолов’яга поборов замок на паркані вже розглядав мої володіння.
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
– Н-да, непогано тут в тебе. Одне не втямлю, а для чого тобі стільки трави? Кролів держиш чи нутрій? – запитав мій гість, тикаючи на квіти.
– Ні, нікого не тримаю. Це я квіти вирощую…
– Еге, ними не наїсися! Картоплю садити треба, та бурячки, та цибульку… Нічого, я тобі тут усе перекопаю. Наведу порядок. А що, гаража в тебе нема? І накриття ніякого? Еге, куди ж я свій мотоблок зажену! Треба щось думать, бо йому на вулиці стояти не можна, загниє.
У мене аж дар мови відібрало! Дійшло нарешті, що це той самий Вітя до мене завітав. Той, що хазяйновитий… Стояв у чоботах, руки в боки, примірявся до моєї ділянки… А тоді спитав, чого я його в хату не кличу, чого чаєм не пою.
То я й покликала. Думала, він сяде та буде чекати, поки я все на стіл поставлю. Ага, де там! Пішов уже він рознюхувати, які ж я ремонти зробила.
– І знаєте що? Забракував! Сказав, що білі стіни зараз не в моді. Фотошпалери треба вішати.
Накрила я на стіл. Чаю налила, печиво магазинне поставила. Думала, посидимо нарешті як люди.
– А що, борщу в тебе немає? І м’яса нема? Ні, так ми їсти з тобою не будемо. Я ж чоловік добрий, сама бачиш. Ну, нічого. Тітка поруч живе, вона тебе навчить. То як, коли я до тебе переїду? Бо ти не молодієш, треба спішити. Років через три уже і я тебе не візьму, – вивалив мені Вітя.
Я аж прозріла! Згребла все зі столу, випхала цього жениха на вулиці ще й двері на замок замкнула. Де ж це таке бачено, аби якийсь там Вітя мені розказував, хто, коли і куди мене брати бути!
Так я для себе вирішила: краще вже самій до кінця життя, ніж з такими кавалерами.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!