На 35-тому тижні вагітності мій живіт почав якось незрозуміло твердіти. Я того дуже злякалась, бо дитину вперше виношувала, й пішла в лікарню. Там мене оглянули й поклали на збереження, щоб нічого лихого з донечкою не трапилось.
Так там нудно лежати, що хоч на стіну лізь! Книжки набридають швидко, телевізора немає та ще й кімната пуста.
Через кілька днів мої молитви, мабуть, були почуті, бо до мене підселили вагітну жіночку.
– Вітаю! Ну що, тепер удвох тут нудитись будемо? – одразу почала знайомитись я.
– Та де там, я тут не на довго. Сказали, треба ще полежати 2 дні, а потім – на кесарів розтин. Якось неправильно дитя лягло, – відповіла мені моя нова сусідка.
– І що ви, не боїтеся? Я б не хотіла, аби мені живота різали! – випалила я, навіть не подумавши, що можу ту бідну жінку налякати.
– Немає там нічого страшного. Якщо лікарі кажуть, що треба – чого ж мені боятись? Це ж навіть простіше і безпечніше, ніж самій народжувати. Та й боятись мені немає коли… Народжу і треба на роботу бігом виходити.
– Це як так? А чоловік, а декрет?
– Немає в мене нікого. Ні чоловіка, ні родичів. Сама по собі я живу, тепер ще й Владик зі мною буде. Нічого, прорвемось.
Марина таку силу випромінювала, що я ніяк не могла перестати нею захоплюватись! Ми проговорили з нею цілий день: життя в неї дуже непросте, але яка ж вона молодець, що не здається! 
Коли настав час народжувати, лікарі забрали Марину і я знову лишилась сама.
– Або скоро побачимось, або не забудь, що я сина Владиком назвати хотіла, – пожартувала Марина.
Не повернулась вона в палату ні через день, ні через два…
– А ви не підкажете, де Марина ділась? Лежала тут зі мною в палаті жіночка, хлопчика мала народжувати, – запитала я медсестру.
– Так немає її, померла! Щось там не так пішло на операції, не змогли кровотечу зупинити. От і все! – випалила медсестра, а потім зрозуміла, що бовкнула зайвого і швидко вийшла.
Я лишилась на самоті з цією інформацією: якщо Марина померла, то що ж буде з її сином? Вона сирота, чоловік її покинув… Дитину чекає тільки інтернат.
Усе це було так боляче, що я викликала на серйозну розмову свого чоловіка. Розповіла все, пояснила, запропонувала єдине можливе рішення цієї ситуації. І ми почали оформлювати документи на всиновлення.
Попереду нас чекає чимало тяганини з паперами, але все це не важливо. Моя донечка народилась здоровою і красивою дівчиною, а зовсім скоро, сподіваюсь, у неї буде ще й чудовий братик. Чого б це мені не коштувало, Владик буде жити з нами.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи правильне це рішення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!