Я з Михайлом пройшла і вогонь, і воду, і мідні труби. Всяке траплялося в житті, але я завжди була поруч з ним. Ну а яка жінка зі мною не погодиться? Адже я щиро кохала Михайла.
Однак, після 30 років шлюбу чоловік вирішив кардинально змінитися. То була п’ятниця, вечір. Я собі лежала на ліжку, дивилася фільм. Аж тут до кімнати заходить Михайло:
– Підіймайся і забирай свої речі.
– Навіщо? Ти хочеш ремонт зробити?
– Ні. Тут тепер житиме Ліза.
– Це хто? Якась твоя родичка?
– Лі. Ліза моя нова дружина.
Я спершу подумала, що Михайло жартує.
– Хто хто?
– Ліза. Василино, ти мені вже за 30 років ось тут в горлянці сидиш. Тобі 50, ти колода у ліжку! А я молодий ще мужик, гуляти хочу
– А мені куди дітися?
– В літній кухні житимеш. Я не збираюся ще через суд вирішувати цю проблему. Там є ліжко, кухня, телевізор.
– Ну а наші діти? Як вони на це відреагують?
– Поки я не буду їм нічого казати. Та і що вони взагалі в цьому житті розуміють. Ще у самих молоко над губою не висохло. Ще поки вони тут жили, то я терпів. А зараз вони мають свої сім’ї. Чого до нас будуть пхатися?
Я не знала, що робити, чесно. Тому просто зібрала всі речі та переїхала на літню кухню, а в будинок не заходила. Через два дні побачила нову жінку Михайла – молода, з нарощеними нігтями та віями, ходить постійно та регоче, як та коняка. А Михайло за нею бігає, як те цуценятко. Ну чим вона його так привабила?
Спершу я хотіла розказати дітям про те, що їх батько зраджує. Але що потім робити? У доньки мало місця, вона вагітна другою дитиною. Будемо як в тій рукавичці жити. Син живе в іншій області та у нього також квартира далеко не палац, аби переїжджати. Оренду квартири я фінансово не потягну ніяк. Тому просто змирилася та залишилася у літній кухні. Я би могла піти до суду та просити, аби житло поділили. Але все майно та машина записані тільки на Михайла. Після того я б залишилася з гола та боса!
Я знайшла розраду на кладовищі. Ні, ви не думайте, я не якась там схиблена жіночка на різних ритуалах чи забобонах. Просто на тому цвинтарі був похований мій батько та мати. Їх вже давно нема на цьому світі. Але чомусь на їх могилі мені було дуже спокійно. Я сідала на лавку і просто з ними говорила. Розповідала про все на світі, а їх портрети на камені щиро посміхалися.
Коли я була маленькою, то батьки завжди мене підтримували та заспокоювали. Навіть ніжно називали “наша волошка”, через мої голубі очі.
От і того дня я поїхала до батьків. Набрала солодких цукерок, запалила свічечки, помолилася. І почала чомусь плакати. Сльози лізли через всю горлянку та я не могла зупинитися. Не знаю, скільки годин я так простояла, але коли зупинилася – було вже пізно, десь близько 8 вечора.
По дорозі додому я вирішила заїхати у квітковий магазин до подруги. Думала запросити Маринку на каву, прогулятися чи десь повечеряти в кафе.
– Ой, добре, що ти тут! Я маю вийти на декілька хвилин, забігти у аптеку, поки вона відчинена. Посторожи тут касу.
Я обережно поскладала троянди, які Марина не встигла поставити у вазу. До крамниці зайшов чоловік.
– Вітаю. Можна, будь ласка, червоні троянди, ось ті.
Коли я обернулася до нього, то подумала, що то спершу мій батько покійний стоїть. Очі голубі, як те небо. Посмішка така щира, що аж на душі тепло стає. Ямочки на щоках.
– Так, вам скільки?
– 11. А у вас все гаразд? Просто ви така засмучена.
– Ой, це алергія на квіти. Не зважайте, зараз все вам запакую
– А я не вірю, що така гарна жінка може плакати через алергію. Мене звати Сергій, а вас?
– Василина.
– Ого, таке гарне та рідкісне ім’я!
– А вас звати, як мого батька. Також люблю ім’я Сергій.
Так ми почали спілкуватися з Сергієм. Я довго не наважувалася розповісти йому про коханку та чоловіка. Бо він ще подумає, що я якась трохи хвора на голову, раз терплю ті оргії в будинку.
Але на мій подив, Сергій спокійно відреагував. Одразу запропонував переїхати до нього. Я наважилася розповісти і дітям правду та віднести заяву на розлучення. Звісно, суд залишив все майно Михайлові. Та я вже чхати хотіла на той будинок та машину. Головне – я зустріла своє щире кохання. І донька з сином мене підтримали та дуже раділи.
Я зрозуміла, що ніколи не пізно зустріти своє кохання. Навіть, якщо вам 50 чи більше років. Головне вірити, що доля колись вас зведе обов’язково!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!