Вже рік, як я не живу. Існую, зовсім не розуміючи, для чого. А навколо всі спокійно кажуть, що нічого страшного, я молода і матиму ще сім’ю. Їм байдуже, що я вже й нічого не хочу.
З Михайлом ми були знайомі з дитинства. Колись моя мама поїхала до Італії на чотири роки, а мене в бабусі залишила. Мені було вкрай важко – інше місто, школа. Лишень сусід став мені другом, допоміг адаптуватися. Теплі стосунки ми зберегли навіть, коли я поїхала, час від часу переписувались.
А зустрілись випадково, вже в студентські роки. Як Михайло змінився, змужнів, ще й у військовій формі.
– А ти що служиш?
– Не зовсім. Я вступив у військовий виш, змалку мріяв, ти ж пам’ятаєш.
– Але такі часи, тобі не страшно?
– Навіть навпаки! Тепер наша армія дуже змінюється, це важливо для держави.
Очі в нього горіли, щиро вболівав за нашу країну. Це захоплювало. А йшов 2015 рік, тож Михайло добре знав, що рано чи пізно воюватиме.
Я чомусь відразу подумала, що в нього хтось є, адже такий гарний і цікавий хлопець не може бути самотнім. Тому щиро здивувалась, коли він покликав на побачення. А потім одного разу він щиро сказав:
– Я завжди знав, що ми будемо разом! Тому й іншу не шукав!
Ми почали зустрічатися. Хоча бачитися вдавалось рідко. Коли Михайло закінчив навчання його направили на роботу в Суми. Я поїхала з ним і вже там ми розписалися. Разом об’їздили чимало міст, така вже доля дружини військового.
Мабуть, через постійний стрес я так і не змогла завагітніти. Лишень раз вдалося. Але плід завмер на третьому місяці. Якби не підтримка Михайла, я не знаю, чи змогла б впоратися із тим горем.
Повномасштабна війна застала нас в прифронтовому Лисичанську. Чоловік відразу сказав:
– Негайно збирайся. Тут небезпечно!
– А ти?
– Кохана, це війна! Я приїду, коли зможу.
Він вивіз мене до Дніпра. Ніколи не забуду, як ми прощалися. Я гірко плакала і цілувала його так міцно, як лишень могла. Мусила розлучитися із найріднішою людиною на світі.
Почались довгі місяці розлуки. На кілька тижнів Михайло приїхав влітку. Я дуже злякалась тоді, адже він дістав поранення. Лишень завдяки майстерності лікарів залишився живий. А скоро знову повернувся на фронт.
– Розумієш, я ж не просто хлопець з вулиці. Це моя професія, покликання! Я завжди знав, що війна буде!
Минув тиждень після того, як він знову поїхав і мені зателефонували.
– Співчуваю, Михайло загинув!
– Та як? Не може цього бути! Він лишень днями був дома!
– Мені шкода. Він був справжнім героєм! Таких мало!
Це не вкладалося в голові. Я плакала, але й надалі не вірила. Лишень коли привезли тіло мого Михайла я все збагнула. Та мені не легшало. Здавалося, що життя закінчилося і все втратило сенс.
Потім приїхали батьки чоловіка. Раніше ми бачились всього раз. Свекруха ставилась до мене вкрай холодно, наче я не дружина, а просто подружка.
– Тобі що? Ще знайдеш когось! А в батьків справжнє горе! – наголошувала вона.
Та після похорону ми попрощалися.
Час летів, а я ледве могла виконувати прості домашні обов’язки. Насилу повернулась до роботи. Лишень згодом подала документи, аби отримати виплату за загиблого чоловіка. Планувала, що частину віддам на благодійність військовим. А решту витрачу, аби придбати хатинку в селі. Колись Михайло так мріяв про неї. Я б охоче поїхала зараз з міста. Крім того, нерухомості в мене ніякого не було. Та раптом мені зателефонувала свекруха:
– Ти маєш відмовитися від компенсації на нашу користь. Ми батьки, які втратили єдиного сина.
– Але я планувала пожертвувати велику суму на благодійність!
– Нам треба ремонт зробити й мати якісь гроші на старість. Бо хто тепер нам допоможе?
Я запропонувала розділити виплату. Та свекруха почала кричати, що я ніякого права на ці гроші не маю, бо я ж взагалі ніхто. Чути таке вкрай важко. Я добре знаю, як би хотів розпорядитися грошима Михайло. Він ніколи б не залишив мене ні з чим.
Та як вчинити правильно? Можливо свекруха має рацію?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!